Олеся виїхала з рідного дому, вже чекаючи дитину. Вагітність робила її особливо вразливою в чужому місці, де вона не могла розраховувати ні на захист, ні на підтримку близьких. Народжувати довелося в холодній лікарняній палаті серед людей, чиїх слів вона майже не розуміла. Поруч не було ні матері, ні сестри, ні знайомого обличчя. Ніхто не тримав її за руку й не відповідав на перелякані запитання. Коли новонароджену поклали поруч, уперше за довгий час у чужому домі з’явилося щось по-справжньому рідне.
Перші місяці Софійка лишалася з матір’ю. Олеся гойдала її ночами й співала колискові, які пам’ятала з голосу Оксани. Поки дитина дихала в неї на руках, замкнене життя відступало. Донька стала для неї і домом, і надією, і єдиною причиною прокидатися. Саме тому поява Інни спершу здалася дивом. Старша сестра прилетіла з подарунками, удавала тривогу й лагідно називала себе доброю тіткою.
Вона оглянула маля й почала бідкатися, що те худеньке, бліде, що тутешній клімат їй не підходить, а вода й продукти можуть зашкодити. Інна пропонувала ненадовго забрати Софію додому, де будуть свіже повітря, молоко й дбайливі люди. Обіцяла повернути дівчинку, щойно Олеся освоїться й налагодить своє життя. Господар підтримав цю ідею: немовля заважало усталеному порядку, зате далеко від матері могло стати надійним засобом тиску.
Олеся сама зібрала крихітні речі й передала піврічну доньку сестрі. Їй здавалося, що вона рятує дитину від тієї самої неволі. Вона ще дякувала Інні, не знаючи, що та вже розпоряджається батьківським домом і збирається використати Софію як живий замок на її ланцюгу. Згадуючи цю мить, Олеся щоразу замовкала. Найболючішим було не те, що її обдурили, а те, що вона власними руками віддала найдорожче людям, які заздалегідь прорахували її вчинок.
Марфа Остапівна не дозволяла їй називати себе дурною. Довіра до близької людини, казала вона, не вада. Олеся судила рідну сестру по собі й не могла уявити, що в чужої совісті немає тієї межі, яка є в неї. За чистоту іноді доводиться платити страшенно дорого, але провина все одно лишається на ошуканцеві, а не на тому, хто повірив.
Після розлуки з донькою в Олесі щось змінилося. Поки Софія була поруч, мати боялася спротивом накликати біду на немовля. Тепер вона зрозуміла: якщо загине в цьому домі, то не побачить доньку ніколи. Страх не зник, але перестав нею керувати. Дівчина почала готувати втечу, намагаючись не виказати себе ні поглядом, ні зайвим рухом.
Із грошей на продукти вона відкладала по одній монеті. Ховала їх за підкладкою, у щілині підлоги й у маленькій кишені, яку сама пришила зсередини одягу. Водночас збирала відомості. Підслуховувала назву найближчого міста, запам’ятовувала дороги, читала папери, що траплялися під час прибирання. Із розмов дізналася, що в місті є консульство, куди людина без документів може звернутися по допомогу. Цю думку Олеся берегла так дбайливо, наче слабкий вогник на вітрі.
У підкладку вона зашила й стару фотографію. Знімок матері й самої себе був не просто пам’яттю: він підтверджував, що в неї є минуле, яке господар не в силі скасувати. Залишалося дочекатися дня, коли дім надовго спорожніє. Олеся не знала, чи вдасться дістатися дороги і хто трапиться там, але розуміла, що залишитися — означає відмовитися і від себе, і від Софійки. Тому, почувши якось, що чоловік їде надовго, вона вирішила: другого шансу може не бути…
