Олеся вийшла в старому пальті й чужих черевиках, які були їй завеликі. При ній було кілька захованих монет і фотографія під тканиною. Вона перелізла через огорожу, перетнула поле й дійшла до дороги. Першу машину зупинити не наважувалася: здавалося, будь-який водій упізнає втікачку й відвезе назад. Але думка про доньку змусила підняти руку.
Вона пояснювалася жестами й небагатьма вивченими словами. Одні люди проїжджали повз, інші відмовляли, хтось підвозив кілька кілометрів. До міста Олеся дісталася вночі. Потім майже половину наступного дня шукала консульство, повторюючи перехожим одну завчену назву. Коли за дверима нарешті почула рідну мову, сили покинули її. Вона опустилася просто на підлогу у вестибюлі, не дійшовши до віконця.
Там її вислухали й повірили. Історію записали, пояснили подальший порядок дій і оформили тимчасове посвідчення на повернення замість відібраного паспорта. У сухих рядках знову з’явилося її ім’я. Для стороннього це був звичайний папірець, а для Олесі — підтвердження, що вона не безіменна прислуга й не тінь за чужим парканом, а жива людина, яка має право повернутися додому.
Працівники ставили запитання, на які вона спершу відповідала насилу: надто довго будь-яке зізнання загрожувало покаранням. Олеся кілька разів озиралася на двері й стишувала голос, ніби господар міг увійти навіть сюди. Лише коли їй повторили, що назад її не віддадуть, напруга трохи спала. Вона тримала тимчасове посвідчення обома руками й перечитувала власне ім’я. Відібраний паспорт позбавив її не тільки можливості поїхати; разом із ним зникло відчуття, що десь існує запис про неї. Тепер цей запис знову був перед очима.
Зворотний шлях розтягнувся надовго. Вона їхала дешевими рейсами й попутними машинами, ночувала на вокзальних лавках, їла тоді, коли вистачало грошей, і вмивалася де доведеться. З кожною пересадкою тіло слабшало, але рішучість міцнішала. Олеся поверталася не просити ласки в Інни. Вона йшла по Софію.
З’являтися в сестри одразу було небезпечно. Інна могла оголосити її хворою, сховати дівчинку або знову позбавити волі. Тому Олеся вирішила спершу дістатися батьківського дому, озирнутися й зрозуміти, кому можна довіритися. Від останньої станції вона пішла пішки. Узимку на цій дорозі рідко траплялися машини, а заметіль, що почалася, швидко стерла орієнтири.
Сили скінчилися біля замерзлої річки. Олеся присіла в сніг, запевняючи себе, що перепочине лише хвилину, а тоді встане. Холод несподівано здався м’яким і спокійним. Зник біль у ногах, стало байдуже, куди йти. Вона притисла до грудей руку з раніше зашитою, а тепер вийнятою фотографією й заплющила очі. Так її й знайшла Жучка.
Марфа Остапівна, вислухавши розповідь, довго дивилася у вікно на синій зимовий присмерк. Вона сказала, що смерть часто підходить саме так — без шуму, обіцяючи спочинок. Але цього разу їй не дозволили завершити почате. Не для того стара тягла Олесю крізь хуртовину й повертала їй дихання, щоб та знову лягла на краю дороги. Тепер слід було з’ясувати, що сталося вдома за роки її відсутності й де перебуває Софійка…
