Марфа Остапівна почала з того, що обережно переказала Олесі відому селу версію. Три роки тому Інна повідомила про смерть сестри за кордоном. Запевняла, нібито бачила підтвердні папери, плакала на поминках і приймала співчуття. Оскільки загиблу нібито не можна було привезти додому, люди повірили на слово. Софію Інна представила нещасною сиротою, яку погодилася виховувати з родинної жалості.
Після цього старша сестра стала одноосібно розпоряджатися батьківським домом. Марфа Остапівна чула, що документи вже оформлені на Інну, хоча раніше майно ділилося порівну. Нещодавно в село приїздили невідомі люди, міряли ділянку й оглядали берег. Руслан збирався продати землю разом із будинком тим, хто скуповував навколишні володіння. Місце біля річки вважалося найкращим, а в спорожнілому селі багато хто погоджувався віддати власність дешево.
Олеся різко сіла, забувши про слабкість. Вона спитала про пасіку. Стара не відповіла відразу, і цього мовчання виявилося досить. Без господаря не вкрили приміщення для зимівлі, ніхто не доглядав вуликів і не підтримував потрібного тепла. Усі бджолині сім’ї загинули. Порожні вулики так і лишилися стояти біля дому — німі оболонки батькової праці.
Ця новина вдарила сильніше за розповідь про землю. На обличчі Олесі не з’явилося ні сліз, ні люті; воно ніби закам’яніло. Вона тихо перелічила те, по що повернулася: донька, батьківський дім, пасіка. Інна відібрала в неї паспорт, роки життя й дитину, а тепер нищила останнє, що батько залишив обом донькам. Олеся присягнулася повернути кожен вулик і не пробачити винних.
Перед нею постав батько таким, яким вона пам’ятала його біля льотків: стомленим, неквапним, уважним до кожного звуку всередині вулика. Пасіка була не просто майном, яке можна оцінити й продати разом із ділянкою. У ній лишалися рухи його рук, запах воску на одязі, лад, заведений ще за життя батьків. Дізнатися, що бджоли загинули не від раптової біди, а тому, що Інна заборонила про них дбати, означало ще раз зіткнутися зі свідомим руйнуванням усього рідного.
Марфа Остапівна зупинила її. Прощати чи не прощати можна буде вирішувати пізніше, сказала вона. Зараз Олеся ледве тримає кухоль і хитається від кількох кроків. Іти проти людей, які вже раз її обдурили, треба не з гарячою головою, а з ясним розрахунком. Уперше сестра перемогла завдяки довірі. Вдруге такої нагоди в неї не буде.
Олеся спитала, чи допоможе їй стара. Та навіть образилася: хіба вона витягала Оксанину доньку із замету для того, щоб відпустити її саму назустріч новій біді? Але поставила умову — поки дівчина живе в її хаті, рішення ухвалює господиня. Олеся має лікуватися, їсти, спати й нічого не робити потайки. На змученому обличчі вперше майнула слабка усмішка, і дівчина погодилася.
Вони розуміли, що невідомість дає їм лише короткий перепочинок. У маленькому селі чуже обличчя у вікні помітять швидко. Хтось привезе дрова, побачить Олесю, поділиться здогадом у крамниці, і чутка неодмінно дійде до Інни. До того дня треба було повернути дівчині сили й зібрати бодай перші докази. Марфа Остапівна взялася за неї з суворим терпінням, із яким багато років лікувала найупертіших хворих…
