Обморожені пальці стара змащувала жирною лікувальною сумішшю, міняла пов’язки й стежила, щоб шкіра поступово повертала чутливість. Годувала Олесю спершу рідкою кашею й легким відваром, потім додавала ситнішу їжу. Підводитися дозволяла потроху: дійти до столу, обійти світлицю, постояти біля вікна. З кожним днем хода ставала впевненішою, а щоки переставали бути сірими.
До лазні Марфа Остапівна повела її лише тоді, коли переконалася, що серце витримає. Ніякої сильної пари не дозволила. Тихо прогріла приміщення, розтерла Олесю жорстким рушником, обережно розім’яла плечі й спину. При цьому неголосно примовляла, ніби повертала тілу пам’ять про тепло. Дівчина спитала, чи вірить вона, що самі слова здатні лікувати. Стара відповіла, що трави лишаються травами, а слова потрібні людині, щоб серед ночі не почуватися покинутою. Тому, за кого тримається бодай одна жива душа, легше боротися.
Увечері Марфа Остапівна розтоплювала в старій ложці віск і виливала його в блюдце з холодною водою. Застиглі фігури виходили нерівними, порізаними. Олесі стара показувала довгі смуги, схожі на дорогу до воріт, і казала, що всі її думки тягнуться додому. Про те, що у власному воску Марфа Остапівна вже третій вечір поспіль розрізняла ґрати, вона мовчала. Не знала, кому призначений цей знак, і не хотіла тлумачити його на власний страх.
Одного разу Олеся прокинулася з криком. Уві сні вона знову опинилася за високим парканом: двері не відчинялися, чужий голос наближався коридором, а Софійка плакала десь далеко. Марфа Остапівна запалила лампу й посадила її посеред кімнати. Накрила голову чистим рушником, поставила зверху посудину з водою й почала лити туди розтоплений віск, рівно промовляючи старі слова про переляк, який має вийти з серця, очей і рук.
Олеся не знала, чи допомагає обряд, але монотонний голос і присутність старої поступово повернули її до справжньої кімнати. Віск застиг гострими виступами. Марфа Остапівна сказала, що пережитий жах закінчився, хоча тіло ще не встигло цього зрозуміти й за звичкою лякається кожного звуку. Його доведеться терпляче вчити безпеки, ніч за ніччю. Потім вона лишилася біля ліжка, поки Олеся вперше не заснула без кошмару.
Прокинувшись, Олеся довго прислухалася до тиші. У ній не було ні клацання чужого замка, ні кроків господаря, ні потреби вгадувати його настрій. За стіною потріскувала піч, Жучка вовтузилася біля дверей, Марфа Остапівна переставляла посуд. Ці звичайні звуки переконували надійніше за будь-які замовляння. Дівчина зрозуміла, чому стара говорила про пам’ять тіла: розум уже знав, що паркан лишився далеко, але плечі все ще стискалися від різкого шуму. Отже, одужання складатиметься з безлічі таких спокійних ранків.
Наступного ранку дівчина знову заговорила про Софію. Доньці тепер було близько шести. Матір мучила думка, що дівчинка вважає Інну рідною людиною, а її знає лише як померлу жінку з фотографії. Олеся уявляла першу зустріч і не знаходила слів, здатних повернути втрачені роки. Марфа Остапівна радила поки що нічого не пояснювати силоміць. Дитина відчує правду, коли настане час, але мати має з’явитися до неї відкрито, а не крастися в темряві, мов злодійка.
Саме такого часу Інна їм залишати не збиралася. Наприкінці другого тижня дід Панас прийшов раніше, ніж звичайно, і з порога зняв шапку, ніби приніс лиху звістку. Селом уже говорили, що в знахарки живе невідома жінка, яка називає себе давно померлою Олесею. Першою обличчя у вікні помітила листоноша Віра. Вона поділилася побаченим із сусідкою, а до вечора чутка дійшла до кожного двору. Вранці Інна приїхала з міста й почала розповідати свою версію…
