Інна запевняла, що рідна сестра померла три роки тому і підтвердження смерті вона бачила на власні очі. Жінку в домі Марфи Остапівни називала шахрайкою, яка дізналася сімейну історію й вирішила привласнити спадщину. За її словами, літня знахарка або вижила з розуму, або вступила зі зловмисницею в змову. Інна вже подала заяву до поліції й вимагала перевірити самозванку.
Олеся зблідла, однак не розплакалася. Сестра діяла швидко й розумно: першою дала людям готове пояснення, щоб будь-яке подальше слово Олесі звучало як виправдання брехунки. У Інни були гроші, дім, знайомі й документи. У жінки, що повернулася, — тимчасове посвідчення, консульська довідка та дитяча фотографія. Кілька років неволі навчили Олесю, як легко людина без звичних паперів перетворюється для оточення на ніщо.
Марфа Остапівна вирішила зробити протилежне до того, на що розраховувала Інна. Ховатися далі було не можна. Чим довше Олеся лишалася за зачиненими дверима, тим правдоподібнішими виглядали звинувачення. Стара розпитала діда Панаса про місцевого інспектора Максима. Той був порівняно молодий, жив при невеликому службовому пункті на краю села й мав славу людини, яка не торгує совістю.
Стара нагадала Олесі про головну суперечність. Інна змогла оформити весь дім на себе лише тому, що сестру вважали померлою. Отже, десь існують документи про передачу частки або прийняття спадщини. Але на дати їхнього оформлення Олеся перебувала далеко за кордоном. Її тимчасове посвідчення, довідка консульства й відмітки про повернення дають змогу встановити, де вона була. Якщо від її імені поставлено підпис у місці, куди вона фізично не могла приїхати, йтиметься вже не про сімейну суперечку, а про підробку.
Наступного дня вони втрьох вирушили до Максима. Інспектор відчинив двері, побачив Марфу Остапівну, Олесю й діда Панаса й одразу зрозумів, що звичайним сусідським непорозумінням розмова не обмежиться. Стара попросила його спершу вислухати все до кінця, а вже потім телефонувати начальству. Потім указала на супутницю: перед ним стояла Олеся, донька покійної Оксани. Саме Олесю хтось навмисно оголосив мертвою.
Олеся поклала на стіл документи й фотографію. Максим довго звіряв дитяче обличчя на знімку з дорослою жінкою навпроти. В очах, лінії брів і повороті голови легко вгадувалася схожість із матір’ю. Інспектор не став ні сперечатися, ні висловлювати співчуття. Він дістав заяву Інни, повідомив, що перевірка все одно необхідна, але тепер перевіряти доведеться обидві сторони, і попросив почати від самого початку.
Розповідь тривала кілька годин. Максим робив записи, уточнював дати весілля, народження Софії, від’їзду дівчинки, втечі й звернення до консульства. Особливо уважно розпитував про майно й документи. Наприкінці його обличчя стало жорстким. Він пояснив, що події за кордоном потребуватимуть окремої взаємодії між службами, а от підробка паперів, захоплення чужої власності й оформлення опіки над дитиною за живої матері належать до порушень, які можна розслідувати тут.
Для Олесі ця розповідь відрізнялася від розмов у хаті. Перед Марфою Остапівною можна було замовкнути, розплакатися й повернутися до фрази пізніше. Тут потрібні були точні числа, послідовність та імена. Дівчина боялася помилитися в дрібниці й тим самим дати Інні привід оголосити брехнею все інше. Максим не квапив її: перечитував записане, відділяв те, що Олеся пам’ятала напевно, від того, в чому не була певна. Поступово болісні спогади перетворювалися на свідчення, від яких уже неможливо було просто відмахнутися.
Заяву Олесі Максим прийняв офіційно. Він попередив, що самої лише зовнішньої схожості й усної розповіді буде недостатньо, тому слід знайти юриста, підняти реєстри й установити справжність підписів. Олеся вислухала все, а потім поставила єдине запитання, заради якого прийшла: коли їй дозволять забрати Софію…
