Увечері Олександр прийшов не з квітами і не з винуватим обличчям, від якого Марина раніше здавалася. Він приніс роздруковані банківські виписки, копії листування з Ольгою і заяву на відпустку. «Я не прошу пробачити одразу, — сказав він. — Я хочу, щоб ти знала все».
Листування було неприємним. Ольга писала, що Марина «після маминої смерті не в собі», що тримається за будинок із упертості, що Лізі шкідливо жити поруч із сирістю і «бродячим звіром». Олександр відповідав коротко, іноді погоджувався: «Так, вона не слухає», «Треба вирішувати».
— Ти справді так думав? — спитала Марина. Він довго мовчав, потім сказав: «Іноді так. Не тому що ти слабка. Тому що я сам був слабкий. Мені хотілося, щоб хтось упевнений сказав, що робити. Оля говорила. Ти плакала. Я обрав просте пояснення».
Марина чекала звичного захисту — що він утомився, що вона сама не хотіла слухати, що він чоловік і зобов’язаний ухвалювати рішення. Але Олександр лише сидів, зчепивши пальці, і не намагався зняти з себе провину. Це не виправляло того, що сталося, зате вперше залишало між ними місце для чесної розмови.
Він не виправдовувався, і це було незвично. Марина сказала, що поїде до нотаріуса з Віктором і говоритиме сама. Олександр кивнув. Вона додала, що з учителькою теж поговорить сама, бо Лізу більше ніхто не лякатиме. Він знову кивнув.
Наступні два тижні розтягнулися, як довгий коридор без вікон. Запити, довідки, пояснення, очікування, повторні дзвінки. Справедливість не приходила одразу й не грюкала долонею по столу. Увечері Ліза засинала лише тоді, коли Барсик лягав біля її ліжка, а Марина думала: мати знала, що пес пам’ятатиме місце, де пахло її руками й страхом…
