Ніч минула майже без сну. Ліза лежала поруч із Мариною, уткнувшись носом їй у плече, Барсик дрімав на килимку біля ліжка, а Олександр залишився на кухонному диванчику. Марина чула, як він кілька разів вставав, наливав воду й тихо зачиняв вікно.
Уранці в школі Ліза відмовилася відпускати мамину руку. Учителька Тетяна Сергіївна вивела Марину в коридор і обережно сказала, що дівчинка часто перепитує, чи заберуть її додому. «Учора вона сказала, що тітка обіцяла їй пожити в тихому місці, якщо мама не впорається. Я подумала, ви маєте знати».
На стенді поруч висіли дитячі малюнки: сонце, коти, будиночки з димарями. Марина раптом побачила Лізин аркуш — маленький сірий будинок, поруч великий собака і дівчинка без рота. Від цього малюнка стало гірше, ніж від будь-яких Ольжиних слів: страх уже встиг оселитися в дитині й навчив її мовчати.
Марина вхопилася за край підвіконня. За дверима класу діти шумно рухали стільці, хтось сміявся, а в неї в голові стукало: «якщо мама не впорається». Вона подякувала вчительці й уперше не стала виправдовуватися. Просто сказала: «У нас сімейний конфлікт. Я вирішую».
На зворотному шляху вона зайшла в маленьке кафе біля зупинки, замовила чай і не змогла зробити жодного ковтка. Написала Олександрові: «Треба поговорити ввечері. Спокійно. Без Олі». Відповідь прийшла швидко: «Я приїду раніше. Я винен, але хочу виправити не словами».
Пізніше зателефонував Віктор Мельник. У нотаріальному архіві справді значилася заява Наталі про новий заповіт, але справа виявилася «не повністю укомплектованою». Треба було подавати офіційний запит і клопотати про призупинення будь-яких дій із часткою до перевірки. Марина дивилася на мокре скло кафе й розуміла: їй доведеться заново зібрати життя з брудних, мокрих уривків…
