— Це не дає тобі права ламати моє життя, — тихо сказала Марина. Ольга різко встала, але Дмитро раптом підійшов до столу й поклав перед Мариною складений аркуш. Його руки тремтіли. «Я не знав про папку, — сказав він. — Але про гроші знав. Ось платежі. Частина пішла не туди, куди Оля казала матері».
— Дімо! — Ольга схопила його за рукав. Він не відсмикнув руки, лише втомлено подивився на неї: «Досить. Ми наробили справ, але дівчинку навіщо чіпати?» У Марини похололо під ребрами. «Яку дівчинку?»
Аркуш зісковзнув на підлогу. Серед роздруківок було повідомлення з невідомого номера: «Після продажу частки питання з опікою можна зняти. Головне — показати, що в них удома нестабільно». Марина підняла папір і зрозуміла, навіщо Ольга питала про Лізин сон, про собаку, про пляму сирості на стелі.
— Ти хотіла забрати в мене дитину? — спитала вона. Ольга застебнула пальто криво, не влучивши ґудзиком у петлю. «Я хотіла змусити тебе думати головою! Будинок руйнується, собака скажена, дитина нервова. Я сказала знайомій із комісії, що за дівчинку тривожно. Це не злочин».
— Іди, — сказала Марина. Коли двері зачинилися, коліна в неї підкосилися. Олександр кинувся до неї, але вона виставила долоню: «Не зараз. Ти не знав про Лізу, але ти знав про оцінювача. Ти вирішив, що я істеричка, а вона розумна». Він не знайшов слів. Марина зібрала документи й пішла по доньку мокрою доріжкою між будинками, де пахло димком, смаженою цибулею і чужим нормальним життям…
