За два дні Ольга сама прийшла до юриста. Без Дмитра, без дорогого пальта, без різких парфумів. У сірому светрі й з ненамальованим обличчям вона виглядала старшою за свої роки. Марина на мить згадала дівчинку, яка в дитинстві закривала її від злої сусідської собаки й казала: «Не бійся, я старша».
— Я не влаштовуватиму цирк, — сказала Ольга, не підводячи очей. — Але й до в’язниці не хочу. Віктор Мельник спокійно пояснив варіанти: визнання приховування документів, повернення частини грошей, письмова відмова від претензій на будинок і окреме пояснення щодо повідомлень про Лізу. Нічого миттєвого він не обіцяв.
Ольга дістала конверт. У ньому була фотографія копії заповіту. «Мама дала мені подивитися, — сказала вона. — Потім хотіла оформити остаточно. Коли вона потрапила до лікарні, я забрала частину паперів із дому. Думала, знайду оригінал і знищу. Але не знайшла».
Дмитро того дня не прийшов, але передав через юриста ще одну виписку й коротку записку: «Я готовий підтвердити платежі». Марина читала ці рядки без злорадства. Одна людина злякалася боргів, інша — ганьби, третя — власної слабкості, і все це ледь не обернулося проти дитини.
— Чому Ліза? — спитала Марина. Ольга заплакала не одразу: спершу сіпнулося підборіддя, потім сльози просто потекли по обличчю. «Тому що за будинок ти б стояла, а за Лізу злякалася б. Я переконувала себе, що ніхто її не забере, що я лише змушу тебе підписати згоду. Я була мерзенною».
Марина чекала, що після зізнання стане легше, але правда не лікувала одразу — вона лише припиняла отруєння. «Ти скажеш це письмово, — промовила вона. — І вчительці, якщо буде потрібно. І тим, кому писала про нашу сім’ю». Ольга кивнула. Олександр, який сидів біля стіни, тихо сказав: «І мені ти більше не писатимеш за спиною Марини». Ольга відповіла: «Не писатиму. Але ти сам відповідав». — «Знаю. За це я відповідатиму перед нею, не перед тобою». Марині вперше за багато днів не захотілося відсунути стілець далі…
