Перевірка тривала майже три місяці. Осінь встигла перейти в зиму, двір укрився мокрим снігом, а місце під вікном дитячої Олександр обклав дошками й пообіцяв навесні посадити там смородину. Барсик щовечора обходив будинок і затримувався біля вікна Лізи з виглядом вартового, який виконав обов’язок.
Нотаріальна перевірка підтвердила справжність записів у реєстрі й підпис Наталі. Оригінал заповіту з папки пройшов експертизу. Судовий процес був не схожий на кіно: перенесення, сухі формулювання, втомлені обличчя. Марина виходила після засідань із головним болем, ніби її життя перекладали канцелярською мовою.
Одного разу суд визнав останню волю Наталі чинною, а право Марини оформити спадщину за цим заповітом — підтвердженим. Окремо зафіксували, що будинок залишається сімейним житлом Марини й Лізи. Ольга зобов’язалася повертати гроші поступово, без красивих жестів і миттєвих чудес.
Ніхто не вийшов із будівлі оновленим і щасливим, як у кіно. Марина сиділа в машині кілька хвилин, тримаючи руки на колінах, і не могла повернути ключ. Перемога виявилася важкою, з утомою у скронях і порожнечею в грудях, але в цій порожнечі вперше не було чужого наказу.
Після засідання Ольга наздогнала Марину біля виходу. «Я не прошу пробачити, — сказала вона. — Але можна я колись напишу Лізі листа? Не зараз. Потім». Марина дивилася на сестру й бачила не відьму, а зламану жінку, яка сама зруйнувала право бути поруч. «Коли Ліза сама захоче. Не раніше».
Будинок після цього не став одразу щасливим. У ньому ще довго жили обережні паузи. Олександр питав дозволу там, де раніше вирішував сам, і вони почали ходити до сімейного психолога при звичайній поліклініці. Він зізнався, що хотів продати будинок не лише через борги: йому здавалося, так він доведе, що контролює ситуацію. Марина відповіла, що більше не хоче терпіти заради видимості миру. Навесні він посадив під вікном смородину, Барсик обнюхав саджанці й сів поруч так поважно, що Марина засміялася — коротко, нерівно, але вперше без клубка в горлі…
