Олександр прокидався і знову провалювався в сон. Іноді називав Марію мамою, іноді питав, де Сергій, іноді здригався від скрипу візка в коридорі. Пам’ять поверталася уривками: мокра земля, чужа кров на рукаві, обличчя Кравця біля ящика, власна думка — «тільки б Маша не дізналася від чужих».
На третій день він зміг говорити довше хвилини. З дозволу лікаря Марія увімкнула диктофон, щоб не мучити його одними й тими самими запитаннями.
— Кравець підмінив накладну, — сказав Олександр, насилу добираючи слова. — Хотів, щоб я підписав, ніби отримав обладнання. Я відмовився. Дімка знав, але боявся. Я побачив Кравця біля ящика, схопив за рукав. Він смикнувся. Потім удар. Я виштовхнув Сергія, повернувся по аптечку. Далі темрява.
Він замовк, і Марія побачила, як під ковдрою тремтять його коліна. Лікар просив не перевантажувати, але Олександр сам розплющив очі.
— Я чув землю, — прошепотів він. — Вона сипалася десь поруч, ніби хтось пересипав крупу. Я думав про твою чашку на кухні. Смішно, так? Не про героїчне. Про чашку.
Марія накрила його пальці долонею.
— Вона чекала на тебе.
— Не викидай.
— Не викину.
Слідчий військової служби правопорядку приїхав пізніше. Говорив коректно, спочатку з лікарем, потім з Олександром, Марією і Ганною. Запис Дмитра прийняли як матеріал, але були потрібні офіційні свідчення. Дмитро дав їх не одразу: зник на добу, потім прийшов сам, із переписками. Його трусило, але він підтвердив головне: Олександр не залишав місце служби самовільно, обвинувачення були нав’язані Кравцем, майно зникло до обстрілу.
Кравця знайшли без кіношної погоні — в орендованому будинку в родичів. При ньому виявили частину грошей, чужі документи й телефон Олександра з розбитим екраном. Апарат майже не вмикався, тому Кравець не встиг його очистити. У чернетках збереглося повідомлення Марії: «Якщо зі мною щось буде, вір не тому, хто голосніше кричить, а тому, хто мовчки робить правильно».
Коли Ганна прочитала це вголос, Марія відвернулася до вікна. Урочистості не було. Тільки втома, ніби вона довго тримала важкі двері й тепер не знала, куди подіти руки.
— Його виправдають? — спитала вона.
— Формально знімуть підозри після перевірки, — відповіла Ганна. — Але тепер у нас є живий Олександр, свідчення, знайдені речі й телефон. Правда вже не одна проти чуток.
Іван дізнався про знайденого Олександра від Ані. Дівчинку ненадовго привели до нього в лікарню, і вона урочисто повідомила:
— Діду Іване, тато знайшовся. Ваш хрестик його показав.
Старий заплющив очі. Аня злякалася його сліз і сунула йому малюнок: будинок, сонце, три фігурки і четверта — маленька, з палицею.
— Це ви. Бо ви теж наш.
Іван прошепотів:
— Передай татові, що він має повернути мені залізяку особисто. Я ще не настільки старий, щоб приймати її через посередників…
