Відновлення не було щасливою листівкою. Олександр дратувався через слабкість, соромився, що Марія допомагає йому тримати ложку, одного разу накричав через кухоль, що впав, і всю ніч лежав, відвернувшись. Його мучили звуки: грюкання дверей, скрегіт ліфта, кулька, що луснула у дворі. Іноді він прокидався, хапаючись за груди, де більше не було ланцюжка, і шепотів: «Засипає». Марія вмикала лампу і казала не «все добре», бо це було б брехнею, а «ти вдома, я тут, дихай зі мною».
Коли його перевели ближче до дому, сусіди вже намагалися вітатися першими. Продавчиня поклала Марії в пакет зайву буханку:
— Це Ані.
Марія подивилася на неї спокійно.
— Вважайте, що це за ті дні, коли ви мені хліба не дали.
Жінка зблідла, але кивнула.
Дмитро прийшов до Олександра з дозволу лікарів. Стояв біля дверей палати з пакетом яблук.
— Сашо, я підписав брехню. Я злякався. Не прошу пробачити. Я дав свідчення. Готовий відповідати.
Олександр довго мовчав.
— Найстрашнішим був не завал, — сказав він нарешті. — Там я майже нічого не розумів. Найстрашнішим було прокинутися і дізнатися, що ти допоміг зробити мене ніким.
Дмитро ковтнув.
— Знаю.
— Ні. Не знаєш. І добре, якщо ніколи не дізнаєшся.
Після його відходу Марія хотіла викинути яблука, але Олександр зупинив:
— Віднеси в сестринську. Винний він, не яблука.
Службова перевірка завершилася за два місяці. У висновку сухо говорилося: відомості про самовільне залишення служби Олександром Коваленком не підтвердилися, його дії сприяли порятунку співслужбовця, матеріали щодо розкрадання й фальсифікації передано далі.
Марія перечитала «не підтвердилися» і ледь не розсміялася. Не підтвердилися — ніби йшлося про прогноз дощу, а не про ночі, коли Аня питала, чи можна любити тата, якщо про нього говорять погане.
Справа Кравця не стала гучною історією. Просто люди, втомлені від війни й паперового бруду, звіряли накладні, опитували свідків, повертали вкрадене туди, де воно було потрібне. Марії вистачило одного: ім’я Олександра знову стало його ім’ям, а не плямою в чужих розмовах.
Дім змінювався повільно. Іван повернувся з лікарні слабкий, з трохи заплітною мовою. Олександр, ще на милиці, спускався до нього пити чай. Вони іноді мовчали по годині. Одного разу Іван поклав на стіл зошит, фотографію Миколи й хрестик.
— Є річ, яку я маю сказати, поки язик слухається…
