Максим сидів на дивані в кімнаті Олесі, не знявши куртки. На колінах лежав жовтий конверт, уже без фотографії. Знімок залишився у Платона Михайловича: той не взяв його в руки, але й не повернув.
Лариса сіла поруч, поклала долоню хлопчикові на плече. Вони сиділи в темніючій кімнаті вдвох: жінка в старому драпі й худа дитина в надто великій синій куртці. У квартирі, де вперше за багато років не було Романа, тиша здавалася не відпочинком, а порожньою кімнатою, до якої страшно зайти.
Ніч не наставала. Максим заснув швидко, як засинають діти після важкого дня: обличчям у подушку, міцно стиснувши край ковдри. Лариса постояла біля дверей, прислухалася до рівного дихання й повернулася на кухню. Налила валер’янки — спочатку кілька крапель, потім додала ще. Випила. Легше не стало.
Слова старого стояли в голові, ніби вибиті на камені: «Він сам знав, за що мене покинув». Лариса перебирала в пам’яті батькові розповіді. Їх було мало. Тимофій Андрійович міг говорити про господарство, про хліб, про сусідів, про те, як точити ніж або вибирати картоплю на посадку. Про війну — майже ніколи. А якщо починав, то швидко йшов убік, ніби пам’ять була не дорогою, а урвищем.
Близько пів на другу вона підвелася й пішла до комори — вузького чулана в кінці коридору, де на верхніх полицях стояли банки з соліннями, а внизу, за прасувальною дошкою, багато років лежала батькова фанерна валіза. Після похорону вона збиралася розібрати її. У перший рік не змогла. Потім відкладала. Потім звикла до її присутності, як звикають до зачинених дверей у власному домі.
Валіза була перев’язана білизняною мотузкою навхрест. Вузол — батьків, хитрий, подвійний. Лариса довго вовтузилася, поки пальці не згадали дитячий урок: не тягнути, а послаблювати петлю. Нарешті мотузка піддалася.
Під маленькою лампочкою комора здавалася тіснішою. Пахло нафталіном, сухою тканиною, пилом і часом. Зверху лежали старі газети, під ними — сірий батьків піджак із військовими планками. Лариса відклала його дбайливо, ніби батько міг відчути недбалість.
Нижче були сорочки, складені матір’ю перед похороном. А на самому дні лежала шинель — важка, щільна, майже жива…
