Лариса замовкла. Горло стиснуло так, що вона не могла продовжувати. Сліз не було; вони ніби пішли глибоко всередину й там застигли. Роман мовчки підсунув їй склянку води. Вона зробила ковток і знову взяла аркуш.
— «Після госпіталю ти писав мені. Клав побачитися. Надіслав телеграму, коли в тебе народилася дитина. А я мовчав. Не тому, що забув. Тому що не міг дивитися тобі в очі. Що б я сказав? Дякую, що вижив замість мене? У тебе через мене частину легені забрали. У тебе через мене сім’я ледь не залишилася без батька. І ще борг, Платоне. Пам’ятаєш, після війни, коли Марія хворіла, ти дав мені велику суму. Тоді за такі гроші можна було корову купити. Ти сам жив важко, у самого порожньо в домі, а мені віддав і сказав: Тимофію, повернеш, коли зможеш. Я не повернув».
Аркуш тремтів у її пальцях. Лариса притиснула його до столу долонею й продовжила:
— «Я міг потім. І через кілька років міг, і пізніше, коли робота встоялася і з’явилася премія. А я мовчав. Спочатку думав: як я принесу тобі гроші після такого? Принесу — ніби розрахуватися хочу. Ніби відкупитися. А чим можна відкупитися? Твоєю легенею? Тим страхом, що ти міг не повернутися до своїх? Соромно було навіть конверт узяти в руки. Потім сором за борг зрісся з іншим соромом, більшим, і вже не розібрати стало, чого саме боюся. Аби мовчати. Аби не писати, не дзвонити, не їхати…»
