Вона перевела подих.
— «Пробач мені, Платоне, якщо зможеш. А не зможеш — зрозумію. Тільки знай: я думав про тебе щодня. Я мовчав не тому, що серце кам’яне. Совість у мене язик відібрала. Сам обірвав — сам потім і не повернув».
Лист майже закінчувався. У кутку дрібно стояло: «Тимофій. Дурень твій Тимофій».
Лариса поклала аркуш на стіл. Роман усе ще дивився на свої руки. На кухні чулося тільки цокання годинника над холодильником. Потім Максим сказав:
— Дід мені теж записку залишив. Коротку. Там було: знайти Гончаренка і сказати, що Семен просив у нього пробачення. І що він усе пам’ятав.
Роман підвів очі на хлопчика, потім подивився на дружину. Устав, обійшов стіл і поклав долоню їй на плече. Важку, теплу, знайому до кожної лінії. Нічого не сказав. Постояв так трохи й прибрав руку.
Лариса склала аркуш по старих згинах. За вікном на дахи гаражів ліг перший сніг — тонкий, невпевнений, по краях ще танучий, але справжній. У дворі грюкнули двері, хтось ішов на роботу, перемовляючись сонними голосами.
— Завтра я поїду до нього сама, — сказала Лариса, не обертаючись від вікна. — Без Максима. Нехай при мені скаже все, що захоче. Нехай накричить, якщо треба. При дитині він не стане.
Роман мовчки кивнув. Максим теж кивнув серйозно, як учасник сімейної ради, де вирішують не поїздку, а долю.
На столі, між охололим чаєм і порожнім кухлем, лежав зошитовий аркуш, який кілька десятиліть чекав, щоб його нарешті прочитали вголос.
Вранці сніг уже лежав рівно — білою тонкою пудрою на асфальті, парканах і дахах машин. Лариса їхала до будинку-інтернату сама. У сумці, у внутрішній кишені, лежав батьків аркуш, загорнутий у чисту носову хустку. Автобус повз повільно; водій невдоволено бурчав на слизьких поворотах. За вікнами тяглися поля, присипані снігом, а граки сиділи на дротах, настовбурчившись так, ніби їм було холодно навіть у повітрі.
В інтернаті пахло хлоркою й вареною капустою, тільки тепер до них домішувався солодкий запах компоту. Жінка в реєстратурі кивнула Ларисі майже як знайомій і знову опустила погляд до в’язання.
Платон Михайлович сидів біля вікна в тому самому кріслі, у тому самому халаті. Жовтий конверт Максима лежав на тумбочці нерозкритим.
— Думав, не приїдеш, — сказав він, не повертаючись. — Образишся і забудеш.
— Не забула.
Лариса поставила стілець поруч, але не впритул. Дістала хустку, розгорнула. Аркуш ліг на картатий плед поверх тонких колін.
— Це батькове. Знайшла в шинелі. У підкладці було сховано.
Старий опустив очі. Довго не рухався. Потім сухим пальцем торкнувся краю паперу.
— Прочитай.
— Ви самі не хочете?
— Не можу.
Вона взяла аркуш і почала читати. Повільно, як на кухні, не пропускаючи жодного слова. Коли дійшла до вирви й кулемета, плечі старого ледь помітно здригнулися. Коли прочитала про борг і суму, за яку можна було купити корову, він заплющив очі. Коли дійшла до совісті, що відібрала язик, розплющив їх і став дивитися у вікно, на порожній флагшток під снігом.
— «Дурень твій Тимофій», — дочитала Лариса.
Кутик рота Платона Михайловича здригнувся. Чи то усмішка, чи то біль, надто старий, щоб перетворитися на сльози…
