Вона спробувала накинутися на мене, вигукуючи погрози. Тітка Надя схопила її за руки й утримала на підлозі. Свекруха важко дихала, впиралася долонями в плитку й дивилася з такою ненавистю, ніби моє виживання саме по собі було злочином. За її спиною лишалася Аліна. Я бачила, як Лідія Павлівна щосили намагається спрямувати жах назовні — перетворити його на лють проти мене.
— Ти все влаштувала! Навмисне привела її сюди, щоб Надя зв’язала! Поверни мені доньку, убивце! Я піду в поліцію, тебе посадять, ти за все відповіси!
Я вислухала її, не зрушивши з місця. Раніше будь-який такий крик змусив би мене захищатися, пояснювати, благати Андрія втрутитися. Тепер пояснень вимагала вже вона. Свекруха хотіла почути зізнання, яке відділить її від того, що сталося. Хотіла вказати на мене й перестати пам’ятати про мотузку, скотч, власний наказ. Я не збиралася давати їй такого звільнення.
— Ти називаєш це пасткою, мамо? Аліні двадцять років. Хто наказав їй уночі лізти по мої речі? Я від учорашнього вечора була в спальні, спала. А вона навіщо опинилася в цьому кутку?
— Брешеш! Ти вчора тут крутилася. Ти заманила її!
— Подивися вниз. Ось відповідь на твоє запитання. Не на мене дивися — на те, що лежить біля її ніг.
Я вказала на сумку й розсипані цінності. Лідія Павлівна перевела туди погляд. Золото, футляри, діаманти, біла дорога шкіра. Вона впізнала в цій картині власну доньку, її бажання, звичку привласнювати чуже. Губи в неї затремтіли. Мені вже не треба було пояснювати, чому Аліна обрала морозильник замість теплого ліжка, але я все одно продовжила — спокійно, по черзі, називаючи обставини.
— Я впустила кейс у вітальні. Потім поговорила з подругою про те, де сховаю цінності. Прикра випадковість, правда? Хто міг знати, що Аліна підслуховує і так хоче забрати моє добро? Вона сама прийшла по сумку, золото й прикраси. Жадібність довела її до цих дверей. Але далі діяла вже не жадібність. Далі діяла ти.
Я наблизилася, нахилилася до неї. Лідія Павлівна слухала, хоч їй і хотілося закритися від кожного слова. Її звинувачення трималося на спробі змішати все докупи: раз я знала про принаду, значить, їй самій згадувати більше ні про що. Я перелічувала її власні розпорядження й учинки, від яких вона тепер намагалася відхреститися. Вона не могла зробити їх чужими тільки тому, що жертвою виявилася Аліна.
— Зв’язала її Надя! — вигукнула вона.
Я розсміялася. У холодному приміщенні сміх прозвучав різко, чужорідно її риданням. Вона знову шукала порятунку в тому, що не все зробила власними руками. Поки треба було підкорити іншу людину, помічниця вважалася її продовженням. Тепер, коли настав час відповідати, Лідія Павлівна намагалася відсунути її від себе й назвати єдиною винною.
— А хто дав їй мотузку? Хто наказав заклеїти рот людині в темряві й підняти її на гак? Хто вимикав рубильник, щоб не розгледіти обличчя? Ти. Надя не сама обрала цей склад і цю ніч. Ти стояла ззовні, підганяла її, веліла затягувати тугіше. Усе чути на записі, мамо. Там твій голос, твої слова, твій сміх.
Я вказала на неї й вимовила головне: засув зачинила вона. Залишила зв’язану людину на всю ніч при мінус двадцяти. Збиралася вбити мене, щоб віддати моє майно Андрієві, а замкнула власну доньку. Цього разу Лідія Павлівна вже не намагалася відповісти зв’язно. Вона затулила вуха й закричала, щоб я замовкла. Повторювала, що не хотіла вбивати Аліну, що цього не могло статися з її вини.
Але вона пам’ятала все. Я бачила це в тому, як вона мотала головою, не бажаючи прийняти зміст власних дій. Убивство не переставало бути її задумом від того, що в темряві опинилася інша людина. І Аліна не могла повернутися до життя, якщо мати досить голосно оголосить винною невістку. Свекруха лишалася на підлозі між цією правдою й неможливістю її витримати.
— Ти збиралася кликати поліцію? Клич. Надя розповість, як отримала від тебе мотузку й погрози. Камери покажуть, хто зачинив двері й пішов. А закон розбереться, як назвати те, що сталося. Тобі загрожує від п’ятнадцяти років до довічного, мамо. Подумай про це, коли знову захочеш звинуватити мене.
Слова про тюремний строк остаточно позбавили Лідію Павлівну самовладання. Поруч заговорила тітка Надя. Вона вже не виглядала безмовною робітницею, яка має тільки виконувати доручення й боятися. У її голосі прорвалося те, що вона тримала в собі відтоді, як Марина опинилася в візку.
— Я все розповім. І як ви змушували мене, і як самі замкнули. Вам відповідати за Аліну. І за мою доньку теж. Більше мовчати я не буду.
— Андрію… Допоможи… Я не хочу до в’язниці, — бурмотіла свекруха. — Доньки немає. Навіщо мені тепер жити?
Вона билася головою об підлогу, на лобі виступила кров. Я дивилася на її руйнування без бажання наблизитися й заспокоїти. Багато років чужі сльози в цьому домі оголошувалися слабкістю або спробою заважати господарям жити. Тепер плакала жінка, яка вважала себе вправі розпоряджатися і грошима, і життями. У її плачі не лишилося жодного наказу, який хтось був би зобов’язаний виконати.
Я повернулася до виходу. Для Лідії Павлівни все вже завалилося; для мене ще лишався Андрій. Саме він отримував вигоду від задуманого, саме його відрядження мало відділити порядного на вигляд директора від злочину матері. Він був далеко й міг вважати, що найстрашніше для нього роблять чужі руки. Але йому належало повернутися в цей дім і побачити, що лишилося від його розрахунків…
