До світанку я думала про майбутню зустріч. Свекруха розраховувала вранці побачити доказ власної перемоги. Натомість їй належало дізнатися, що всі ланки її задуму спрацювали — тільки жертвою виявилася донька. Від цієї правди не можна було відступити, як від незручної розмови за вечерею. Не можна було наказати мені перепросити й тим самим відновити домашній порядок. За важкими дверима вже лежало те, чого жоден її наказ не змінить.
Коли за шторами посвітлішало, я вимкнула планшет і стерла сліди свого доступу до камер. Потім прийняла гарячий душ, обрала чорну шовкову сукню й узялася до макіяжу. Мені хотілося зустріти цей ранок зібраною. У дзеркалі не мало лишитися слідів тієї розгубленої жінки, яка місяць тому плакала в темряві спальні. Я готувалася до того, як мене побачить Лідія Павлівна після відкриття складу.
О 06:30 дім почав прокидатися. Я стояла перед дзеркалом у ванній і наносила вишневу помаду. Обличчя було бліде й спокійне. З прочинених дверей спальні долинали кроки знизу: свекруха вже підвелася й кликала помічницю. У її поспіху чулося нетерпіння. Вона хотіла якнайшвидше завершити очікування й отримати право оголосити все, що належало мені, своїм.
— Надю! Ти де? Досі спиш?
— Я на кухні, воду кип’ячу, Лідіє Павлівно.
— Кинь свою воду. Пальто неси й ключі від прибудови, які я тобі дала. Пора подивитися, що там. Скільки можна чекати! Усю ніч думала, коли нарешті позбудемося цієї гидоти.
Помічниця знову заговорила про страх. Про те, що не витримає виду мертвої Оксани, що її трусить від самої думки про труп. Лідія Павлівна відмахнулася: мертва невістка нічого їм не зробить, а якщо з’явиться привидом, то вона і привида зуміє прогнати. Це вихваляння звучало так само самовпевнено, як її обіцянка влаштувати синові спадок. Їй хотілося почуватися сильнішою навіть за смерть.
— Головне — повторюй, як домовилися. Відкриємо, зателефонуємо в поліцію, скажемо про нещасний випадок. Андрій до вечора повернеться, все владнає. Вілла, ресторани — все стане нашим. Іди вже, а то зуби повибиваю!
О сьомій я вже сиділа у вітальні з чаєм. Саме з цього нерухомого очікування почався для мене ранок, який Лідія Павлівна вважала своїм святом. Вона пройшла повз, не підозрюючи, що я чую її розпорядження. Помічниця трималася покірно. Обидві вирушили надвір, де ковзала замерзла плитка і від прибудови тягло холодом. Свекруха думала про майбутнє багатство, я — про те, що відділяє її від правди одні двері.
Біля складу Лідія Павлівна наказала спершу підняти рубильник. Вона хотіла, щоб до приїзду поліції всередині працювало освітлення. Тепер до розповіді про випадково захряснуті двері додавалося інше пояснення: проводка барахлила, Оксана пішла розбиратися й застрягла. Свекруха змінювала подробиці заздалегідь, ніби добирала переконливішу скаргу. Її не тривожило, що версії розходяться; вона була певна, що сама вирішить, чому повірять інші.
Тітка Надя підійшла до щитка. Лідія Павлівна взялася за замок, а тоді покликала її допомогти з важкими дверима. Перед самим відкриттям ще раз наказала плакати правдоподібно. Якщо помічниця скаже поліції щось зайве, пригрозила вона, то теж не лишиться живою. Цей наказ пролунав поруч із тим самим засувом, яким свекруха вночі відділила себе від власної доньки.
Холодне повітря вдарило їм в обличчя. Лампа блимнула й освітила камеру. Лідія Павлівна спершу побачила лише те, чого чекала: постать, що висіла в глибині. Знову посипалися образи на мою адресу. Вона повторювала, що в родині Андрія мені належало мовчати й віддавати гроші, що непокора привела мене до заслуженого кінця. Потім підійшла ближче ніж на метр і почала розрізняти знайоме пальто.
У пам’яті в мене назавжди лишилася ця зміна її голосу. Самовдоволена мова обірвалася, щойно вона впізнала колір кашеміру й кучері. Тітка Надя вимовила слова про те саме червоне пальто, в якому Аліна йшла на день народження. Останній сумнів зник. Лідія Павлівна відсахнулася на три кроки, заплуталася у власних ногах і впала на мокру плитку.
Вона поповзла до доньки, кликала її, намагалася зняти скотч із губ, але тремтячі пальці не слухалися. Потім накинулася на помічницю: та зв’язала не ту жінку, вона вбила Аліну. У голосі матері звучав відчай людини, якій треба негайно перекласти свою провину на когось іншого. Тітка Надя відповідала крізь сльози, нагадуючи: обличчя не можна було побачити, світло загасили, наказ стосувався того, хто вовтузився в кутку.
— Ви самі веліли, Лідіє Павлівно. Учора я бачила тут Оксану й думала, що це вона. Як мені було розгледіти обличчя в такій темряві? Звідки знати, що там ваша донька? Я зробила все, що ви сказали… Господи, я вбила людину!
— Замовкни! — кричала свекруха. — Хто забрав мою дівчинку? Андрію, приїжджай! Аліно, подивися на маму!
Вона вже не могла зупинитися. Крики змінювалися хрипом, звинувачення — проханнями до мертвої доньки розплющити очі. Я поставила чашку й вийшла до прибудови. Чорна сукня, спокійне обличчя, рівний стукіт підборів — такою мене й побачила Лідія Павлівна, коли обернулася на звук кроків. Усе, в чому вона була певна кілька хвилин тому, тепер стояло перед нею спростоване моєю присутністю…
