Аліна все ще схилилася над залізним ящиком. Нападу ззаду вона не чекала. На екрані було видно, як тітка Надя кидається на неї; спроба закричати обірвалася під скотчем. Аліна забилася, втратила рівновагу й опинилася на підлозі. У темряві вона не могла як слід розгледіти нападницю. Звикла до важкої праці помічниця виявилася сильнішою за розпещену дівчину, захоплену зненацька.
Ззовні пролунав нетерплячий голос:
— Впоралася? Не дай їй крикнути. Руки за спину, потім на трос. Швидше, я тут уже змерзла!
— Смикається, Лідіє Павлівно… Руки зв’язала. Зараз підніму, зачекайте.
Від Аліни долинали лише приглушені стогони. Я могла лише здогадуватися, що вона встигла зрозуміти: чи сприйняла те, що відбувається, за напад грабіжників, чи впізнала голоси. У записі не було відповіді на це. Але ззовні її рідна мати й далі підганяла жінку, яка позбавляла доньку можливості звільнитися. Любов Лідії Павлівни до Аліни не допомагала: вона була певна, що мучиться зовсім інша людина.
Тітка Надя закріпила мотузку на підйомному пристрої для туш. Аліна піднялася над підлогою, її чоботи метлялися в порожнечі. Свекруха вимагала затягнути тугіше, стежила, щоб жертва не зірвалася, і вже говорила про багатство, яке завтра стане їхнім. У її сміхові не було сумнівів. Вона зверталася до своєї «дорогої невістки» й обіцяла їй тільки одне — холод за непослух.
— Усе, — повідомила тітка Надя. — Вона висить. Я виходжу, більше не можу тут лишатися.
Помічниця відступила до дверей і вибралася назовні. Лідія Павлівна відразу взялася за сталеву ручку. Вона пишалася надійністю обраного приміщення: двері завтовшки двадцять сантиметрів, за її словами, не випустять назовні жодного крику. Світло вимкнене, вихід буде замкнений. Невістка може кликати скільки завгодно — ніхто її не почує. Так вона пояснювала помічниці, чому боятися вже нічого.
— А ти йди до себе. Ні слова нікому. О сьомій ранку прийдеш зі мною відчиняти. Пам’ятаєш, що потім казати поліції?
— Пам’ятаю, Лідіє Павлівно. Усе зрозуміла. Піду… Мене трусить.
Мікрофон передав важкий стукіт дверей, потім звук засуву, який зачиняли ззовні. Лідія Павлівна замкнула його власними руками. Усередині лишилася її донька — зв’язана, позбавлена голосу, оточена промисловим холодом. Я відкинулася в кріслі й відпила вже прохололий чай. На екрані тривали відчайдушні рухи. У домі ніхто не збирався прийти на допомогу до призначеного свекрухою ранку.
Вона вважала, що завершила вбивство чужої жінки заради майбутнього сина. Насправді ж зачинені двері відділяли її від власної дитини. Я знала це, тітка Надя знала це, а свекруха пішла відпочивати в упевненості, що все вдалося. До світанку лишалися години. Їй судилося прожити їх із радістю, щоб потім дізнатися, що саме вона зробила і кого залишила по той бік засуву.
Я не лягала. Сон навіть не спадав мені на думку, але причиною був не страх. Мені хотілося бачити все, не проґавити жодної миті того, що я називала відплатою. У теплій спальні світився планшет, червоні цифри настінного годинника показували 02:00. Було так тихо, що я розрізняла власне дихання. У камері, звідки надходило зображення, людське життя повільно згасало.
Тепер у чашці був імбирний чай із медом. Я відчувала його пряне тепло й продовжувала дивитися на екран. Аліна вже не виривалася з колишньою силою. Над її диханням виникала світла пара й розчинялася в холодному повітрі. Пальто вкривалося інеєм; дорогий кашемір, яким так пишалися мати й донька, не міг захистити її в промисловому морозильнику. Цього разу висока ціна речі нічого не вирішувала.
Я спостерігала за нею без жалю. Ще недавно така холодність була б мені не властива, але тепер у пам’яті одне за одним поставали приниження, які мені доводилося зносити. Я пам’ятала й інше: Марину, доньку тітки Нади. Дев’ятнадцятирічну дівчину звинуватили в крадіжці годинника, а потім розпорядилися її тілом і життям, не вважаючи за потрібне навіть звертатися до поліції. Аліна віддала перевагу власному суду.
Після побоїв Марину тримали навколішки біля дороги на морозі. У неї відібрали куртку, вигнали на трасу, де її збила вантажівка. Тітка Надя лишилася з донькою, яка більше не могла ходити, і з необхідністю просити допомоги в тих самих людей. Коли вона благала Лідію Павлівну дати грошей на лікування, Аліна кинула їй пачку зі словами, зміст яких я не могла забути: ось ціна життя твоєї доньки, забирай і більше не потрапляй на очі.
Їй здавалося, що грошима можна закінчити таку історію. Купити мовчання матері, не бачити скалічену дівчину, далі виходити в чужих сукнях і вважати себе вищою за інших. Я дивилася на скутою холодом Аліну й не відділяла її теперішнє становище від того, що вона робила раніше. У моїй голові ці події поєднувалися у відплату. Жодна дорога сумка не могла розірвати цей зв’язок, хоча саме сумка й привела її сюди.
До 04:00 рухи стали зовсім слабкими. Вона намагалася зіщулитися, зберегти рештки тепла, але мотузка не давала знайти рятівного положення. Пальці майже не рухалися. Її погляд був спрямований униз, туди, де лежала біла Birkin, золото й діаманти. Нічого з цього вона вже не могла ні взяти, ні витратити, ні показати знайомим. Усе, заради чого вона відмовилася від обережності, лежало зовсім поруч і стало марним.
Для мене її загибель була розплатою за бездонну жадібність. Не захотіла б вона привласнити мої скарби — спала б зараз у теплому ліжку. Я дивилася на сумку під її ногами і на те, що лишилося від її опору, без жалю й каяття. Аліна обрала чуже багатство, полізла по нього в холод і опинилася там, де її мати приготувала смерть для мене. У цьому я бачила відплату за все, що вона зробила.
Я заплющила очі, слухаючи годинник, а потім знову подивилася на планшет. О 05:00 на зображенні вже ніщо не рухалося. Іній ліг на волосся й пальто, обличчя застигло. Аліна померла в тому місці й тим способом, який Лідія Павлівна приготувала мені. Мати ще не знала про свою втрату. Вона віддала мотузку, наказала підняти людину над підлогою й замкнула вихід, не вважаючи за потрібне переконатися, кого залишає всередині…
