Зима добігала кінця, але над містом, як і раніше, висіло сіре небо. Вілла здавалася такою ж похмурою, як і вулиця. Кожен тут чогось чекав і щось приховував. Лідія Павлівна з сином готувалися до моєї смерті, Аліна думала про чуже багатство, тітка Надя — про доньку й майбутнє виконання нашої домовленості. Я підтримувала звичний порядок життя, знаючи, що скоро кожен із них почне діяти.
У суботу вранці Андрій спустився з валізою, вже вдягнений у дороге сіре пальто. Я відчула знайомий аромат Tom Ford — його улюблених парфумів. Він обійняв мене, поцілував у лоб і пояснив, що змушений терміново летіти: у ресторані в іншому місті виникли проблеми. Просив берегти себе й замикати двері. Збоку це виглядало прощанням дбайливого чоловіка. Мене від його дотику нудило, але я не дозволила йому цього побачити.
Я розуміла призначення поїздки. Сімсот кілометрів між ним і віллою мали відвести від нього підозри. Поки дружина гине на складі, виконавчий директор зайнятий справами — зручне пояснення, яке він готував заздалегідь. Обличчя Андрія лишалося ніжним, слова пасували до ролі люблячого чоловіка. Після почутого за дверима я знала ціну цієї ніжності й усе ж відповіла йому такою самою спокійною усмішкою.
Побажала щасливої дороги. Дочекалася, коли він зникне за залізними воротами. Лише тоді перестала усміхатися. Чоловік поїхав, і в домі лишилися ті, хто мав брати участь безпосередньо: його мати, сестра, тітка Надя і я. Мені більше не треба було підтримувати розмову з людиною, яка розраховувала повернутися вдівцем. Попереду був день очікування і ніч, підготовлена одразу двома задумами.
Свекруха погано приховувала неспокій. Вона ходила коридором, позирала в бік прибудови, знову й знову нагадувала помічниці про прибирання на вечір. Вимагала дотримуватися тиші. Їй хотілося виглядати розпорядницею великої справи, але тривога проривалася навіть у звичайних зауваженнях. Я бачила її метушню й думала, що вона досі сприймає можливість віддавати накази за вміння керувати тим, що відбувається.
Надвечір посилився крижаний вітер. За вечерею майже не розмовляли. Аліна швидко поїла, оголосила, що втомилася, і пішла до себе. Я вважала, що її втома пов’язана насамперед із підготовкою до крадіжки. Лідія Павлівна теж поквапилася відправити мене відпочивати: їй нібито потрібне було усамітнення для молитов. З вуст жінки, яка задумала вбивство, це пояснення звучало для мене особливо гидко.
О 21:00 я повернулася до спальні й замкнула двері на електромеханічні замки. Велика кімната поринула в темряву; світилися лише екрани приготованих ноутбука й планшета. Я відкрила зашифровану систему керування будинком. На схемі були електропостачання, камери, температурні датчики. Усе обладнання, яке зовсім недавно вважалося господарським оновленням, тепер давало мені змогу спостерігати за місцем, підготовленим для мене.
На час нічної пастки я заблокувала можливість увімкнути світло в морозильній камері настінним вимикачем. Потім вимкнула автоматичне освітлення від датчиків руху. Темрява була потрібна для підміни: Лідія Павлівна не мала побачити, кого насправді зв’язує помічниця. Я не збиралася покладатися лише на те, що свекруха злякається зайти всередину. Керування освітленням лишалося в мене, і її спроба натиснути кнопку нічого б не змінила.
Після цього запрацювали дві заховані під стелею ширококутні інфрачервоні камери. На ноутбуці з’явилася внутрішня частина складу: полиці з морепродуктами, туші, холодний простір між ними. Зображення дозволяло розрізняти те, що відбувається, без звичайного світла. Я заварила чорний чай і вмостилася перед екраном. У спальні було тепло. У прибудові зберігалися ті самі мінус двадцять, на які так розраховувала мати мого чоловіка.
Страху я вже не відчувала. Цей спокій міг би здатися лячним, але після розмови за дубовими дверима я перестала шукати спосіб лишитися доброю в очах цієї родини. Вони хотіли отримати мої гроші ціною мого життя. Я готувалася відповісти, використавши їхній власний план. Ні чашка в руках, ні тиша кімнати не робили того, що відбувається, звичайним вечором: я чекала, коли на екрані з’явиться Аліна.
Ближче до півночі її двері прочинилися. Камера в коридорі показала темну постать у пурпурово-червоному пальті й теплих чоботях. Аліна вийшла обережно, намагаючись не привертати уваги. Вона вдяглася для холоду, але все ж вирушила туди, куди раніше не полізла б без крайньої потреби. Місце, що викликало в неї відразу, стало для неї схованкою з багатством. Бажання отримати його виявилося переконливішим за всі незручності.
На наступному зображенні вона вже проходила у прочинені двері складу. Ліхтарик телефона не ввімкнула. Мабуть, боялася, що світло помітимо я або мати; хай там як, сталося саме те, на що я розраховувала. Аліна рухалася в цілковитій темряві, прямуючи в дальній куток. Там стояв порожній залізний ящик. Зігнувшись біля нього, вона заходилася вовтузитися, ще не помічаючи, що відбувається в неї за спиною.
У коридорі тим часом з’явилися тітка Надя й Лідія Павлівна. На свекрусі був теплий пуховик. Вона несла мотузку й рулон армованого скотчу, потім щось прошепотіла помічниці на вухо й передала їй принесене. На екрані було видно кожен рух. Мікрофон доносив її квапливий шепіт: вона була певна, що невістка вже на складі і лишається тільки виконати задумане.
— Не тупай, іди тихо. Бачиш, відчинено? Оксана напевно зайшла перевірити товар. Рубильники я вимкнула, усередині нічого не видно. Вона не зрозуміє, хто до неї підійшов. Зв’яжи її, рот заклей і підніми на гак. Тільки не вовтузься! За це окремо заплачу.
Тітка Надя взяла мотузку, навмисне тремтячи, і заговорила так, ніби рішучість остаточно її покинула:
— Лідіє Павлівно, а якщо вона закричить? Якщо почне відбиватися? Там же зовсім темно. Я слабка, не впораюся з нею — і що тоді? Мені кінець! Може, не треба? Давайте придумаємо, як інакше вигнати Оксану. Страшний гріх на душу беремо, Лідіє Павлівно. Я боюся навіть зайти туди.
— Про гріх ти зараз згадала? — прошипіла Лідія Павлівна. — Скільки років я тебе годую! П’ятдесят тисяч за ноги своєї доньки взяла, забула? Не зробиш, як велено, — вижену. І хату вашу в селі мої люди рознесуть. Обирай. Оксана слабка, з нею впораєшся. А я тут постою, подивлюся, щоб ніхто не йшов.
Я бачила, як тітка Надя повертається до неї спиною. Для свекрухи це було завершенням суперечки. Для помічниці — моментом, коли більше не треба було показувати їй перелякане обличчя. У жінці, яку стільки разів принижували, тепер діяла ненависть. Вона входила до Аліни не для того, щоб урятувати її від помилкового наказу матері. Наша домовленість лишалася для неї чинною…
