Коли між нами лишилося менше метра, за моєю спиною завили сирени. Потім долинули гальма, тупіт ніг, голоси. До будинку з усіх боків підходили поліцейські. Андрій завмер із гаком у руці. Звук поліцейських машин повернув його до думки про наслідки швидше, ніж мої слова могли б зупинити його лють. Тепер навколо були люди, перед якими роль нічого не знаючого чоловіка треба було грати негайно.
— Ти хотів мене вбити? — спитала я. — Тут, при десятках поліцейських? Ну що, Андрію, сміливості ще вистачає? Ви так старалися підготувати все до мого зникнення. Тепер поясніть їм, що сталося насправді.
Минуло менше п’яти хвилин, і прибудову оточили. На стінах миготіли сині й червоні відблиски, з’явилася жовта стрічка. Експерти фотографували місце, перемовлялися по рації. Дім, у якому раніше все вирішувалося наказом Лідії Павлівни, перестав підкорятися її правилам. Тут працювали люди, для яких її становище свекрухи нічого не важило. Їм треба було встановити, що сталося зі зв’язаною дівчиною в морозильній камері.
Андрій кинув гак. Метал сухо вдарився об плитку. Він відступив, важко дихаючи. Лідія Павлівна закрила обличчя руками й беззвучно плакала, здригаючись, коли до тіла доньки підходили експерти в білих комбінезонах. Мені вже не треба було нічого їй казати. Перед нею розгорталося справжнє розслідування, яке вона вранці збиралася перетворити на коротку формальність із заздалегідь підготовленими сльозами.
Керівник оперативної групи, чоловік середніх років з уважним, жорстким поглядом, зажадав усім лишатися на місцях. Потім спитав, хто володіє будинком і хто виявив загиблу. Я збиралася відповісти, але Андрій заговорив раніше. Він ступив до поліцейського й указав на мене. Ще хвилину тому в його руці був гак, тепер він щосили намагався виглядати людиною, яка вимагає захисту закону.
— Вона вбила мою сестру! У нас суперечка через сімейне майно. Ця жінка заманила Аліну в камеру й замкнула! Мати в шоці, ви ж бачите. Заарештуйте її негайно, вона вбивця!
Його слова прозвучали голосно й квапливо. Андрій сподівався першим назвати винного й змусити інших дивитися на те, що сталося, його очима. Я стояла, схрестивши руки, і слухала. Він звик, що натиском можна нав’язати мені чужу версію навіть там, де в мене був запис. Але зараз перед ним була не сімейна сварка через зникле кольє. І поліцейський не поспішав погоджуватися лише тому, що чоловік вимагав цього найголосніше.
— Я Оксана, власниця вілли, — сказала я, зробивши крок уперед. — Із звинуваченням чоловіка не згодна. Учора о дев’ятій вечора я замкнулася у своїй спальні на другому поверсі й залишалася там до сьомої ранку. У системі безпеки є дані, в електронному замку — історія доступу за відбитком. Ці записи доведуть, що до сьомої ранку я не виходила зі спальні ні на крок.
Я дістала сріблясту флешку й передала її керівникові групи. На ній були записи, які мали показати участь Лідії Павлівни. Мені не треба було пояснювати кожну подробицю голосом: частина того, що свекруха зараз заперечувала, вже існувала у вигляді зображення й звуку. Андрій дивився на флешку. Він намагався призначити мене вбивцею словами, а я запропонувала поліцейським подивитися, що робили інші.
— Моя свекруха з чоловіком планували мою смерть заради спадку й страховки. Хотіли замкнути мене тут і оголосити це нещасним випадком. Але Аліна пробралася по цінності й опинилася в камері замість мене. Тут запис біля входу на склад і розмови Лідії Павлівни з помічницею. Послухайте її розпорядження, перш ніж вірити звинуваченням Андрія.
Свекруха закричала, що записи підроблені. Вона мати, вона не могла вбити свою дитину, мені не можна вірити. Саме слово «мати» стало для неї останнім доводом. Уночі це становище давало їй владу над сином і невісткою; тепер, за її розрахунком, мало зробити неможливою підозру. Але воно не змінювало того, що вже було знято камерою біля дверей. На записі лишалася дія, а не її теперішнє пояснення.
З кутка вийшла тітка Надя. На очах у неї були сльози, однак голос звучав рішуче. Вона сказала, що хоче дати свідчення й зізнатися. Підтвердила мої слова про наказ свекрухи: вночі Лідія Павлівна вручила їй мотузку зі скотчем і зажадала зв’язати Оксану, щоб та замерзла. Усередині було темно, тому помічниця, за її словами, не розгледіла обличчя людини біля дальнього ящика.
— Я підкорилася й зв’язала ту, що була в кутку. Потім підняла на гак, як мені веліли. Коли вийшла, сказала Лідії Павлівні, що все готово. Вона сама зачинила засув. Я бачила це на власні очі. Сказала, що відчинятимемо тільки вранці, а поліції оголосимо про нещасний випадок.
Тітка Надя плакала й просила поблажливості. Пояснювала, що їй погрожували розправою над донькою в селі, тому вона не посміла відмовити. Вона розповідала про примус і темряву, лишаючи за межами цих свідчень нашу з нею домовленість. Я слухала її поруч із поліцейськими. Усе, що свекруха звикла вважати проявом слабкості своєї робітниці, тепер робило її розповідь особливо переконливою для присутніх.
Керівник групи розпорядився вилучити флешку й одразу перевірити записи на ноутбуці. За кілька хвилин у слідчих уже було відкрите відео. У морозильній камері пролунав голос Лідії Павлівни — той самий, що вночі підганяв тітку Надю. Її теперішній плач не заглушав колишніх розпоряджень. Перед усіма вона знову вимагала зв’язати людину, заклеїти рот, підняти на гак і якнайшвидше закінчити.
— Зв’яжи її, рот заклей і підніми на гак. Тільки не вовтузься!
Слідом пролунали її знущання з «невістки», а на зображенні вона власноруч зачиняла засув. Я бачила, як чужі погляди переходять з екрана на жінку, що сиділа біля ніг загиблої доньки. У розповіді Лідії Павлівни все могло виявитися підробкою чи наклепом, але повторити колишню впевненість перед цим зображенням їй уже не вдавалося. Її обличчя осунулося, голос зривався.
— Тут потрібні докази, — сказав поліцейський. — Ми їх бачимо. Лідіє Павлівно, ви затримані за підозрою в умисному вбивстві. Ваші слова можуть бути використані в суді. Надягніть наручники.
Клацання металу виявилося несподівано сухим на тлі її ридань. Свекруха знову осіла на підлогу: ноги не тримали. Вона вже не кричала на поліцейських, не намагалася розпоряджатися тіткою Надею. Востаннє подивилася на Аліну, потім перевела погляд на мене. У ньому не лишилося звичного зверхництва. Лише жах, відчай і усвідомлення, що донька не повернеться, хоч би як вона намагалася пояснити те, що сталося.
Андрій мовчав. Він стояв блідий і потроху відступав, намагаючись віддалитися від матері й від її злочину. Захищати її він не збирався. Чоловік, який так довго вимагав від мене розуміння до Лідії Павлівни, тепер був зайнятий лише тим, як самому лишитися осторонь. Мені навіть не довелося питати, куди поділася його синівська відданість. Він показував це кожним обережним кроком назад…
