Вигляд у неї був такий, ніби вона щойно подолала смугу перешкод і програла кожній перешкоді окремо. Зазвичай бездоганна зачіска стирчала скуйовдженим гніздом. Світлий плащ був застебнутий криво, ґудзики не збігалися з петлями. Але головний доказ лиха свекруха тримала в руках: велику сумку, з якою зазвичай ходила по магазинах. Одна ручка бовталася на місці, друга була обірвана й звисала жалюгідним ремінцем.
Галина Миронівна зробила два кроки, важко опустилася на пуфик у передпокої й видала протяжний звук, у якому змішалися сирена, чайка та трагічна акторка, що переграє для останнього ряду.
— Ой, яке ж це горе! Біда! Люди добрі, що ж тепер буде!
Вона гойдалася з боку в бік, притискаючи долоні до голови. Назар упустив викрутку. Вона дзвякнула об плитку, а він уже кинувся до матері.
— Мам, що сталося? Тобі погано? Серце? Лікаря викликати? Краплі принести?
Ярина вийшла до арки передпокою з чашкою гарячої кави в руці. Вона не кинулася метушитися й не стала охати в унісон. Її погляд спокійно, майже діловито пройшовся по свекрусі, по сумці, по плащу, по розпатланому волоссю.
— Які краплі, які лікарі! — завили Галина Миронівна, поправляючи пасма так, щоб безлад виглядав ще переконливіше. — Мене пограбували! Серед білого дня! Все відібрали!
— Хто відібрав? Де? — Назар заметушився, хапаючись то за телефон, то за ключі, ніби від правильного предмета залежало порятунок світу. — Мам, говори нормально!
— Та не можу я нормально, коли в мене все всередині трясеться! — Свекруха підняла на них вологі від сліз очі. — Я ж гроші несла. Яриночці борг. Все зняла, всю суму. Склала в конверт, сховала в сумку. Виходжу з автобуса, йду до вас, і тут він…
