Втратити доступ до заміської ділянки означало для неї не просто залишитися без грядок. Це був удар по репутації, по літній величі, по звичній ролі жінки, яка розпоряджається чужим як своїм і отримує за це захоплені погляди.
— Ти не посмієш, — видихнула свекруха й схопила повітря губами, ніби їй раптом стало тісно в кімнаті. — Там природа, повітря, мої посадки! Ти хочеш, щоб хвора жінка все літо в місті задихалася?
— Завтра. До вечері, — відрізала Ярина.
Vона вийшла з кухні, не залишаючи місця для подальшого торгу. Порожні суперечки виснажували її сильніше за будь-яку роботу. Правило було озвучено, і тепер залишалося тільки подивитися, що Галина Миронівна вибере: відсотки на рахунку чи можливість грати за містом у щедру власницю.
Увечері Назар обережно заглянув до кімнати. Весь день він ховав очі, а тепер стояв на порозі з виглядом людини, яка опинилася між двома дверима й чекає на удар з обох боків.
— Ярин, може, даремно ти так резко? — почав він. — Мама ж віддасть. Вона просто… ну, своєрідна. Навіщо одразу ділянку приплітати? У неї там кабачки зійшли, вона справді душею відпочиває.
— Твоя мама відпочиває душею на мої гроші, Назаре, — відповіла Ярина. — Кабачки можна вирощувати й на підвіконні. Я сказала, як буде. Або борг, або замки. Ключі вона добровільно не принесе, це я розумію. Значить, нехай вирішує, що їй дорожче: відсотки чи її літній трон.
Наступного дня Ярина працювала вдома. Назар, який працював за змінним графіком доба через дві, теж був у квартирі й з поважним виглядом возився з дверцятами кухонної шафки. Годинник наближався до третьої. Телефон Ярини лежав поруч, але мовчав. Не було ні сповіщення від банку, ні повідомлення від свекрухи, ні навіть спроби зобразити вибачення.
Ярина саме наливала собі каву й подумки вибирала майстра, який зможе швидко замінити замки на ділянці, коли в передпокої пролунав оглушливий гуркіт. Вхідні двері відчинилися так резко, що ручка вдарила по стіні й залишила на штукатурці помітну вм’ятину. На порозі стояла Галина Миронівна…
