— Оформляти все офіційно, — сказав Чабаненко. — Вимагання, перевищення, група, покровительство. І окремо перевіримо, хто закривав скарги.
Він помовчав, потім повернувся до Середи.
— Назаре, є шлях простіший. Якщо справа піде за всіма правилами, тебе тягатимуть на допити, до судів, до журналістів. Парафії дістанеться шум. Можна прибрати їх зі служби тихо, а решту підняти без твоєї участі.
Узбіччя ніби затихло. Левко дивився на колишнього командира, чекаючи відповіді. Для отця Назара це був не простий вибір. Милість і бажання вберегти храм від скандалу тягнули в один бік. Офіцерська пам’ять і розуміння, що прихована розправа не лікує гниль, — в інший.
— Ні, Олеже, — сказав він нарешті. — Якщо я погоджуся на тишу заради зручності, чим буду кращим за тих, хто ховає справи в архівах? Закон має працювати на світлі. Ми вдома, а не в темному лісі. Якщо сьогодні сховати правду заради зручності, завтра хтось інший вирішить, що йому теж можна ставити себе вище за всіх.
Він підійшов до Кравця. Той відвів погляд.
— Доводь усе до кінця. Офіційно. Я приїду, куди буде потрібно. Люди мають побачити, що ряса не робить людину вищою за закон, але й закон не повинен гнутися перед родичами в адміністрації.
Чабаненко важко видихнув, але в очах у нього була згода. Він віддав наказ. Дорога перетворилася на слідчий кабінет без стін: фотографували папку, описували речі, перевіряли записи, розводили затриманих по різних машинах.
Коли Кравець зрозумів, що «домовитися» не вийде, його прорвало. Він кинувся до вікна конвойної машини й закричав:
— Ви ще пошкодуєте! Ви знаєте, хто мій тесть? Завтра жоден із вас тут працювати не буде! І генерал, і цей піп у відставці — усіх згною!
Левко підійшов і спокійно підняв скло ззовні. Крик обірвався.
— Найбільше шумить той, кого вже везуть відповідати, — сухо сказав він.
— Облиш, — промовив отець Назар. — У нього забрали єдине, що він вважав силою, — безкарність. У такі хвилини людина стає і жалюгідною, і небезпечною.
Телефон генерала задзвонив. Чабаненко глянув на екран і недобре всміхнувся.
— Ось і сімейний захист прокинувся.
Він увімкнув гучний зв’язок. У слухавці пролунав упевнений, владний голос:
— Олеже Мироновичу, що відбувається на трасі? Моїх людей затримали без підстав. Негайно відпусти їх. Це непорозуміння.
— Непорозуміння закінчилося, Мироне Степановичу, — відповів генерал. — Твій зять попався на вимаганні у полковника Середи. При свідках, з матеріалами й знайденою бухгалтерією.
На тому кінці повисла пауза. Ім’я Середи в певних колах знали надто добре: не як посаду, а як репутацію, з якою не торгувалися.
— Середи? Назара Семеновича? — голос Бойка став обережнішим. — Олеже, давай обговоримо. Людина літня, могла неправильно зрозуміти…
— Він зрозумів усе правильно. І я зрозумів. Раджу тобі зараз думати не про зятя, а про власні папери. Розмову закінчено.
Генерал вимкнув виклик.
— Усе, Назаре. Механізм пішов. Тепер назад його не провернути.
Поки співробітники працювали, отець Назар дістав із машини сумку з їжею. На капоті з’явилися хліб, сир, яблука. Він розклав усе мовчки, ніби влаштувати маленьку трапезу на краю великої біди було найприроднішою справою.
— Поїжте, — сказав він людям Левка й співробітникам генерала. — День спекотний. Робота буде довгою.
Сцена вийшла дивно мирною: священник годував тих, хто щойно ламав злочинну звичку дороги. Але саме таким був Середа. У центрі напруги він умів залишити місце для простого людського жесту. Люди брали хліб мовчки, не відразу наважуючись дивитися одне одному в очі; надто дивно було їсти поруч із машиною, з якої щойно дістали докази чужої жадібності.
Левко надкусив яблуко й довго дивився на нього.
— Назаре Семеновичу, ви ж могли після служби залишитися в штабі, у великому місті. Чому пішли сюди?
Священник подивився на свої долоні. Шрами на них давно зблідли, але нікуди не зникли.
— Я надто часто бачив людей, які йшли в темряву з прокляттям на губах, Левку. Якогось дня зрозумів: хтось має молитися і за них. А руки офіцера вміють не лише тримати зброю. Вони можуть будувати стіни, лагодити дах, піднімати храм із руїн. Тільки сьогодні знову переконався: полковника з людини не витравити ні часом, ні ладаном.
Сонце хилилося до заходу. Дорога ставала темно-червоною, ніби запам’ятовувала те, що сталося. Машини почали роз’їжджатися. Кравець, притулившись чолом до скла, дивився на постать священника, що віддалялася, і ще не знав, що дуже скоро його ім’я почує весь район…
