— Старший лейтенант Кравець слухає, — прохрипів він.
Секунду в слухавці було тихо. Потім голос генерала вдарив так, що навіть люди Левка перезирнулися. Чабаненко говорив різко, без службової стриманості. Він не питав, чому підлеглий так вчинив. Він уже знав достатньо, щоб змалювати його найближче майбутнє без м’яких барв.
— Так точно. Винний. Ніяк ні. Так, товаришу генерале, — повторював Кравець, витягнувшись перед священником так, ніби саме отець Назар був головним на цій дорозі.
Коли розмова обірвалася, інспектор ще кілька секунд тримав телефон біля вуха. Потім повільно повернув його власникові.
— Сказав стояти тут. Нікуди не йти. Їде особисто. Із співробітниками внутрішньої безпеки й конвоєм.
Він сів назад на стовбур. Уся показна грубість злетіла з нього, як погано пришитий шеврон. Перед священником сидів уже не господар траси, а людина, якій щойно показали: його маленьке царство трималося на страху слабких, а не на силі закону.
— Чому ви одразу не сказали, хто ви? — спитав він глухо. — Навіщо документи, розмови, чай?
Отець Назар подивився на дорогу, що йшла в тремтливе марево.
— Я дав тобі шанс. Не один. Коли попросив прибрати руку. Коли ти тримав мої документи. Коли міг просто вибачитися й закінчити все меншим соромом. Ти щоразу обирав жадібність. Я не влаштовував виставу, Денисе. Я дивився, чи є в тобі хоч щось, що зупинить тебе без наказу згори.
Шевчук, користуючись тим, що увага переключилася, почав задкувати до кущів. Левко миттєво опинився поруч і поклав важку долоню йому на плече.
— Куди зібрався? Товариша по службі залишати неввічливо.
— Я лише… мені зле…
— Потерпиш. Скоро приїдуть люди, які вміють розбиратися, кому і від чого зле.
Сирени почулися здалеку. Спершу ледь помітно, потім дедалі щільніше, настирливіше. До місця події наближалася колона. Отець Назар підвівся, поправив рясу й подивився на свої руки. Вони знали вагу зброї, знали гарячий метал розбитої техніки, знали цеглу, якою він потім піднімав стіни храму. Сьогодні цим рукам належало лише вказати правді правильний напрямок.
Чотири машини зупинилися біля узбіччя одна за одною. Серед них був важкий службовий автомобіль. Із першої машини вийшов огрядний чоловік у генеральській формі. Олег Чабаненко рухався повільно, але так, ніби сама дорога мала розступитися перед ним. За ним ішли співробітники внутрішньої безпеки — мовчки, без метушні, з папками, камерами й наручниками.
Кравця й Шевчука роззброїли, надягли на них наручники й розвели в різні боки. Патрульну машину почали ретельно оглядати: бардачок, двері, багажник, простір під сидіннями, службові папки. Усе відбувалося без крику, і від цього затриманим було ще страшніше. Ніхто не погрожував, не махав руками, не давав надії на звичний хаос, у якому можна сховатися. Машинальна точність чужих рухів доводила: справа вже перестала бути розмовою на узбіччі.
Генерал майже не дивився на них. Він ішов просто до священника. Зупинившись перед Середою, оглянув його з голови до ніг і раптом міцно обійняв.
— Назаре, старий вовче, — прогудів він. — У рясі. Скажи мені хтось раніше, що найкращий командир нашого набору служитиме в храмі, я б вирішив, що людина перегрілася.
— Життя вміє повертати різкіше за будь-яку дорогу, Олеже, — відповів отець Назар. — Радий, що ти живий і тримаєшся. Хоча зустріч вийшла важка.
Чабаненко повернувся до Кравця. Обличчя генерала відразу потемніло.
— Це він?
— Він, — сказав Левко.
Генерал підійшов до інспектора так близько, що той мимоволі відступив, наскільки дозволили руки в наручниках.
— Ти зрозумів, на кого підняв руку?
— Товаришу генерале, я…
— Мовчати. Із служби ти вилетиш раніше, ніж устигнеш вигадати виправдання. І твій тесть, Бойко, піде слідом. Я давно чекав, коли його нитки самі вилізуть назовні. Ти сьогодні дуже допоміг.
Один зі співробітників передав генералові чорну папку, знайдену в патрульній машині. Чабаненко відкрив її, пробіг очима записи й стиснув щелепи.
— Назаре, подивися.
Середа взяв папку. Усередині були номери автомобілів, дати, суми й короткі помітки. На деяких рядках стояло: «сперечався», «дзвонив», «повторно». Аркуші були заляпані жирними пальцями, кути загнуті, ніби цей зошит часто гортали просто в машині. Це була не забута записка, а бухгалтерія страху.
— Тут не один десяток людей, — тихо сказав отець Назар. — Водії, фермери, перевізники. День у день їх оббирали на цій дорозі.
Генерал кивнув і подивився на затриманих так, ніби бачив не підлеглих, а брудну пляму на власному мундирі…
