Усі троє були прив’язані. Усі троє були без одягу. У всіх на очах були щільні пов’язки з чорної ізоляційної стрічки й бинтів.
У роті в них були гумові кляпи. До третьої ночі 20 листопада я закінчив підготовку: зачинив важкі двері на засув, увімкнув лампи денного світла, надяг чистий хірургічний халат і стерильні рукавички, розклав скальпелі, ампутаційну пилу, затискачі Кохера, голкотримачі й нитки. Почалися рівно 72 години моєї страшної хірургічної роботи.
Я не бив їх. Удари — це дурість. Удари лишають хаотичні гематоми й не дають потрібного педагогічного ефекту.
Я працював виключно методами хірургії. Спочатку я зняв кляп із Сергія Ткаченка. Він одразу почав горлати.
Горлав брудним матом, верещав, погрожував мені своїм батьком-прокурором, обіцяв, що мене згноїть у тюрмі, що мою доньку пустять по колу всі бандити міста, що мене різатимуть по шматках. Я слухав його рівно п’ять хвилин. Мовчки.
Я поставив перед ним дзеркало й зняв пов’язку з очей.
— Сергію, твій батько тобі не допоможе. Майор Дорошенко теж не допоможе. Тут немає закону, є тільки анатомія. Ти говорив моїй доньці слова, яких людина не повинна чути.
Я виконав провідникову анестезію м’яких тканин обличчя двовідсотковим розчином лідокаїну, щоб біль не спричинив втрати свідомості. Потім узяв товсту хірургічну голку й лавсанову нитку шостого номера та зашив йому рот.
Вісім проколів, верхня й нижня губа. Я стягнув їх рівним, акуратним матрацним швом. Залишив лише маленький отвір у кутику рота для дихання й уведення рідкого харчування через зонд.
Він бився в ременях, з-під пов’язки текли сльози, зі стібків сочилася сукровиця, але горлати він більше не міг. Він міг тільки хрипіти носом. Тук-тук-тук стукало його серце на моніторі, який я під’єднав до його грудей…
