Першим був Богдан Савченко. Синочок авторинкового ділка.
Він любив проводити вечори в гаражному кооперативі «Промінь». У його батька там був двоповерховий бокс, де вони перебивали номери на крадених машинах. Савченко-молодший приїздив туди на своєму «Мерседесі» о восьмій вечора, пив із механіками коньяк і їхав близько опівночі.
Я чекав у сусідньому закинутому боксі. На мені були стара робоча куртка, забруднена мастилом кепка й гумові рукавички. У правій кишені лежав шприц із заздалегідь розрахованою дозою швидкодійного седативного препарату.
Об одинадцятій вечора механіки пішли. Савченко вийшов сам, щоб замкнути навісний замок. Він був п’яний, і від нього за кілька кроків тхнуло перегаром.
Я наблизився ззаду майже безшумно: кроків у гумових чоботях по багнюці не було чути. Потім затис йому рота й зробив укол у плече. Савченко спробував вирватися, але рухи швидко втратили силу. За кілька хвилин м’язи обм’якли, і він знепритомнів, продовжуючи рівно дихати.
Савченко важив близько дев’яноста кілограмів. Із великими труднощами я поклав його на заднє сидіння власної машини й вивіз із кооперативу. У лікарняному підвалі стягнув бранця сходами, роздягнув до спідньої білизни й закріпив шкіряними ременями на металевому столі біля батареї.
Увів йому додаткову дозу седативного препарату, щоб він не отямився раніше часу, і поставив крапельницю з фізрозчином. Перший був готовий. Другим був Дмитро Гнатенко, синочок начальника депо.
Це щеня було смиканим, ходило по нічних клубах. Вісімнадцятого листопада близько другої ночі він вийшов із клубу «Планета» зі своєю черговою дівкою. Дівку він посадив у таксі, а сам пішов пішки до стоянки, де кинув свою машину.
Шлях пролягав через неосвітлений сквер. Я чекав його за пам’ятником. Коли він зрівнявся зі мною, я просто ступив із тіні.
Він навіть не встиг злякатися.
— Ей, діду, ти чого? — тільки й устиг вимовити він.
Я зробив швидкий укол у плече. За кілька хвилин Гнатенко обм’як у мене на руках. До скверу я заздалегідь підігнав старий лікарняний фургон, що стояв на ремонті, і взяв його на ніч під приводом перевезення списаного майна.
Я завантажив Гнатенка на каталку, накрив простирадлом і спокійно привіз у той самий підвал. Я прив’язав його до інвалідного візка. Туго, міцними ременями, щоб не міг поворухнути навіть ліктями.
Третім був Сергій Ткаченко, синочок прокурора. Найголовніший, найнахабніший. Із ним довелося повозитися.
Він майже не ходив сам. Завжди з дружками, завжди на машині. Але в нього була одна слабкість.
Він регулярно їздив до батьківського заміського будинку — того самого, де дві доби мучили мою Маринку. Привозив туди нових дівчат або приїздив сам, щоб отямитися після чергового загулу.
Дев’ятнадцятого листопада опівдні він приїхав до заміського будинку сам. Випити пива, забрати якісь речі. Я зайшов на ділянку через хвіртку.
Я знав, що там немає собаки. Ткаченко стояв на ґанку, відкорковував банку імпортного пива. Коли він побачив мене, тихого хірурга в старому плащі, який стояв біля хвіртки, він спершу навіть не зрозумів, хто перед ним.
Він сплюнув на сходинку й вишкірився.
— Ти чого тут забув, діду? Забирайся, поки я собак не спустив!
— Здрастуй, Сергію, — відповів я спокійно. — Я прийшов по відеокасету.
Він завмер. Потім зареготав, зробивши крок до мене. «А, татусь філологині! Що, грошей мало дав майор? Прийшов іще випросити? Ну йди сюди, я тобі зараз додам».
Він замахнувся для удару. Він був молодший за мене на тридцять років, швидший, сильніший. Але він був п’яний, і він був самовпевнений.
Я не став ухилятися. У правій руці в мене був пневматичний медичний ін’єктор для безголкового введення препаратів, який я взяв у процедурному кабінеті. У циліндрі була розрахована доза сильного седативного засобу.
Я притис ін’єктор до відкритої шиї Ткаченка й натиснув спуск. Він устиг зробити ще один крок, потім похитнувся й опустився на коліна. В очах з’явився тваринний страх, але дихання лишалося рівним.
За кілька хвилин м’язи повністю розслабилися. Ткаченко все ще чув мій голос, однак опиратися вже не міг.
Я підійшов до нього, взяв за карк, як паршивого кота, і затягнув у будинок. Знайшов у шафі відеокасету з написом «Марина». Сунув її до кишені.
Я перевірив пульс і дихання, натягнув йому на голову мішок і завантажив у багажник його машини. До п’ятої вечора 19 листопада 1996 року всі троє були в підвалі закинутого анатомічного корпусу…
