Вони мали жити довго у своїх скалічених, усічених тілах. Вони мали щодня дивитися в дзеркало й згадувати 20 листопада 1996 року. На третю добу, коли рани підсохли, а показники тиску й пульсу стабілізувалися, я вимив підвал.
Я вимив кахляну підлогу з хлораміном, зібрав усе сміття, використані бинти й відсічені тканини в спеціальні герметичні контейнери та спалив їх у котельні лікарні. Потім я навів лад на столику. Зняв пов’язки з їхніх очей, щоб вони бачили одне одного.
Ткаченко із зашитим ротом, синій від тугої нитки. Гнатенко без кистей рук в інвалідному візку. Савченко без ніг, притулений до батареї.
Я посадив Марину на стілець у кутку підвалу. Я привіз її машиною за годину до цього. Вона сиділа й дивилася на них.
У її очах більше не було страху. Там була лише глибока, скорботна тиша. Я надяг свіжий, чистий білий халат, погладив доньку по голові, а потім вийшов до телефону-автомата на розі вулиці й набрав номер чергової частини міського відділу поліції.
— Черговий, — сказав я спокійно. — Запишіть адресу: закинутий корпус обласної лікарні, підвал «Анатомічки». Приїжджайте, тут треба зафіксувати факт.
Я не збирався тікати. Тікають винні, тікають злочинці.
Я вважав, що провів операцію й видалив пухлину з тіла цього міста. Тепер я був готовий прийняти будь-яке рішення суду…
