Почалося пекло. Я не знала, скільки ми їхали: пів години чи цілу годину. Під чужим коліном, коли майже нічим дихати, час утрачає будь-який сенс.
Мене витягли з машини за волосся. Навколо була темрява, шум старих сосен і моторошний пронизливий холод. Заміське селище, якийсь двоповерховий цегляний будинок за високим глухим парканом.
Заміський будинок родини Ткаченків. Мене волокли гравійною доріжкою, потім униз, вузькими дерев’яними сходами. Я вдарилася об важкі, оббиті залізом двері, і мене жбурнули на бетонну підлогу.
То був глибокий сирий підвал. Там стояв старий диван із вилізлими пружинами, якийсь перекошений стіл, на якому горою лежали порожні пляшки з-під віскі й Absolut, і смерділо вогкістю, гнилою картоплею та перегаром.
— Ну що, філологине, вчитимемо тебе? — сказав Ткаченко.
На ньому вже не було куртки. Він неквапно знімав ремінь зі штанів. Я повзла назад, доки не вперлася спиною в холодний бетон.
Благала. Господи, як я благала. Я ставала перед ними на коліна, цілувала їхні брудні черевики, просила, будь ласка, відпустіть.
Тато все віддасть. У нас є трохи грошей, він віддасть усе, тільки не чіпайте. Їм це лише подобалося.
Що більше я плакала, що сильніше тремтіла, то ширшими ставали їхні оскали. Для них мій біль був найкращим допінгом. Спочатку вони пили.
Діставали якісь дрібні паперові згортки, нюхали білий порошок просто зі столу, змушували мене пити з пляшки якусь пекучу, огидну гидоту. Коли я відмовлялася, Гнатенко хапав мене за ніс, стискав ніздрі, доки я не починала задихатися й не відкривала рота, і туди заливали це пойло. Те, що вони робили зі мною наступні дві доби, мій мозок і досі намагається стерти.
Він захищає мене, видаючи інформацію уривками, страшними спалахами. Я пам’ятаю холод бетону, коли з мене зірвали сукню. Пам’ятаю їдкий запах сигарет, які гасили об мою шкіру.
Ткаченко вишкірявся й притискав недопалки до моїх стегон, перевіряючи, скільки я зможу протриматися, не втрачаючи свідомості. Пам’ятаю сухий хрускіт: Савченко зламав вказівний і середній пальці на моїй правій руці лише за те, що я спробувала роздряпати йому обличчя. Звук був таким виразним, ніби зламалася суха гілка, а потім був пекельний пульсуючий біль, від якого я знепритомніла вперше.
Але найстрашніше було не це. На початку другої доби я орієнтувалася лише за тьмяним світлом, що пробивалося крізь маленьке вентиляційне віконце під стелею. Гнатенко приніс звідкись відеокамеру.
То була важка чорна відеокамера на ремені. «Увімкни світло, Богдане!» — скомандував Ткаченко. Він сидів на столі, бовтаючи ногами, із сигаретою в зубах.
— Давай, знімай крупним планом.
— Навіщо? — прохрипіла я розбитими губами.
Ткаченко нахилився, взяв мене за підборіддя пальцями, забрудненими моєю кров’ю, і з явною насолодою вимовив: «А це, лялечко, твоя страховка, щоб твій татусь-лікар, коли ти додому доповзеш, сидів тихо й не смикався. Ми цю касету йому в лікарню занесемо. Якщо хоч одна тварюка у відділі дізнається про цей вечір, це кіно побачить увесь твій інститут, усі твої подружки, усе місто, зрозуміла? Ти в нас тепер зірка екрана».
Гнатенко знімав, наводив об’єктив просто в моє розпухле обличчя, на мої закривавлені ноги, на зламані пальці. Вони змушували мене говорити на камеру, що я прийшла сюди сама, що я повія, що мені все подобається. Коли я мовчала, мене били по нирках, важко, сухо, професійно, щоб не лишалося зовнішніх синців, але всередині все палало вогнем.
Вони телефонували своїм батькам просто з будинку нагорі. Я чула крізь стелю їхні п’яні голоси. «Тату, та все нормально, ми в заміському будинку гуляємо. Так, із дівчатами, не сци, усе під контролем». Вони знали, що їх прикриють. Вони знали, що їхні татусі, прокурор, начальник депо й авторинковий ділок, зітруть на порох будь-кого, хто спробує поставити зайве запитання.
Ця безкарність перетворила їх на диких тварин. Хоча ні: тварини не вбивають заради забави, а вони були гірші за тварин. На кінець другої доби я перестала просити, перестала кричати. Я просто лежала на брудному матраці, дивилася на сірий бетонний стелю й молилася лише про одне: щоб серце не витримало.
Щоб я просто померла просто тут, у цьому підвалі, аби тільки більше не відчувати їхніх рук, не чути їхнього реготу й не дихати цим проклятим перегаром. Вони викинули мене в ніч із тринадцятого на чотирнадцяте листопада. Я погано пам’ятаю, як мене вантажили назад у машину…
