— Отямився? — пролунав голос за спиною.
Роман повільно повернув голову. У підвал спускалася Олеся. Тепер вона була вдягнена інакше, зібрана, спокійна, як людина, що прийшла перевірити, чи не забула вимкнути світло.
— Ти жива, — сказав він. Це прозвучало не як запитання, а як визнання поразки. — Олеся, я ж… я поховав тебе. Я стільки ночей не спав. Навіщо?
Майже одразу він зрозумів, наскільки безглуздим є це «навіщо». Він сидів зв’язаний у підвалі будинку її коханця. Відповідь була поруч — у сирості, у мотузках, у болю в потилиці.
Олеся всміхнулася.
— Бо мені набридло. Набридло жити з людиною, яка мене не цінує. Ти перестав бачити в мені жінку. Хотів, щоб я витирала носи чужій дитині, варила тобі супи, усміхалася твоїм правильним друзям. Я не прислуга, Ромо.
— У нас була няня. Була жінка, яка прибирала квартиру. Я хотів сім’ю, звичайну сім’ю. Хіба це злочин?
— Звичайну? — вона скривилася. — Для тебе звичайна сім’я — це робота, притулки, допомога всім підряд, чесність до ідіотизму і вічні розмови про дітей. Я виходила заміж за успішного чоловіка. Думала, ти вмієш жити. А ти виявився нудним, правильним, безпорадним. Тобі пропонували такі можливості, такі гроші, а ти все будував із себе святого.
Роман дивився на неї й намагався знайти в її обличчі ту жінку, за якою плакав. Не знаходив. Перед ним стояла людина, яка давно носила в собі презирство, а він, засліплений любов’ю, приймав холод за втому, роздратування за біль, брехню за складний характер.
— То все це заради виплати? — спитав він.
— Заради свободи й грошей. Олеся, яку ти поховав, померла офіційно. У мене інші документи, інше життя. А Гліб зараз забирає те, що лежить у твоєму сейфі. Після цього ми поїдемо й нарешті житимемо нормально.
— А зі мною що?
Вона подивилася на нього майже байдуже.
— Ти зникнеш. Усі вирішать, що взяв гроші й утік. Ніхто не шукатиме вбивцю серед мертвих…
