Лідія Степанівна відчула, як усередині все похололо. Вона різко обернулася до сестри. Мар’яна сиділа спокійно, і лише ледь помітний порух кутиків губ виказував, що почуте не стало для неї несподіванкою.
— Який іще заповіт? — запитала Лідія Степанівна. — Мама мені нічого не казала.
— Я особисто посвідчив цей документ, — пояснив нотаріус. — На той час ваша мати цілковито усвідомлювала значення своїх рішень. Додатково було отримано медичні висновки, а саму процедуру зафіксовано. Мар’яна Степанівна наполягла на цьому, щоб згодом не виникло жодних сумнівів.
— То читайте вже! — зажадала Лідія Степанівна, підхоплюючись зі стільця.
Нотаріус перевів погляд на текст. У заповіті Софія Миколаївна передавала Мар’яні Степанівні все своє майно: житловий будинок, земельну ділянку, господарські споруди й кошти, що залишилися на депозитах.
У кабінеті запала гнітюча мовчанка. Лідія Степанівна стояла з напіввідкритим ротом, а її обличчя поволі наливалося багрянцем.
— Усе Мар’яні? А мені що залишається?
— Відповідно до заповіту ви нічого не успадковуєте, — спокійно відповів нотаріус.
Лідія Степанівна повернулася до сестри. Розгубленість швидко змінилася люттю.
— Ти ошукала матір! Змусила її підписати цей папір! Я звернуся до суду й доможуся, щоб заповіт скасували!
Мар’яна неквапливо підвелася. Вона була вища за сестру й дивилася на неї з важким, стомленим спокоєм.
— Звертайся, Лідо. У мене є медичні висновки й запис усієї процедури. Мама сама відповідала на запитання й чудово розуміла, кому залишає майно. А знаєш, чому вона так вирішила? Тому що останні два роки поруч із нею була я.
Мар’яна заговорила голосніше, але не зірвалася на крик. Вона нагадала, як опалювала будинок, готувала їжу, купувала ліки, змінювала матері білизну й не спала ночами, коли в тієї підвищувався тиск. Увесь цей час Лідія Степанівна майже не цікавилася, чи вистачає сестрі сил і коштів. Вона приїжджала лише кілька разів на рік — похизуватися новим вбранням, поїсти за накритим столом і знову повернутися до міста. Тому рішення матері було не раптовою примхою, а підсумком останніх важких років її життя.
— Я теж її донька! — розпачливо заперечила свекруха. — За законом я маю права!
— Мама скористалася своїм правом і сама все вирішила, — відрубала Мар’яна. — Будинок тепер мій. Сідай у свою дорогу машину й забирайся. Більше мені не телефонуй.
Лідія Степанівна вибігла з контори в стані, близькому до непритомності. Вона майже не пам’ятала, як дійшла до парковки й завела двигун. Три мільйони, уже подумки витрачені на гараж і допомогу синові, зникли. Разом із ними розсипався й план погашення банківського кредиту…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
