Обіцянка матері трохи заспокоїла Богдана. Він знав, що будинок стоїть у гарному селищі, де земля поступово дорожчає. Якщо покупець знайдеться швидко, можна буде розрахуватися з банком раніше, ніж переплата стане особливо обтяжливою.
Уранці Лідія Степанівна вдяглася для візиту до нотаріуса так ретельно, ніби збиралася на урочистий офіційний прийом. Вона одягла оксамитовий жакет, приколола до грудей важку брошку й довго розглядала себе в дзеркалі. Упевненість поверталася: ще трохи — і вчорашню прикрість буде залагоджено.
Свекруха сіла в улюблений кросовер, насилу виїхала з тісного двору, ледь не зачепивши сміттєві контейнери, і вирушила до нотаріальної контори. У приймальні на неї вже чекала старша сестра Мар’яна.
На відміну від Лідії Степанівни, Мар’яна все життя прожила в селищі. Вона розводила свійську птицю, поралася на городі й останніми роками доглядала стареньку матір. Одягнена сестра була просто, але охайно; на її натруджених долонях добре виднілися мозолі.
— Усе-таки приїхала, — усміхнулася Мар’яна. — На своїй колісниці? Дивися, не подряпай її, парковка тут тісна.
— Не твоя справа, — відрізала Лідія Степанівна, сідаючи на шкіряний диван. — Я приїхала отримати те, що мені належить. Час оформити будинок і виставити його на продаж. Богдан розлучається, йому зараз потрібні гроші.
Мар’яна лише хмикнула й поправила хустку на шиї. Невдовзі секретарка запросила обох жінок до кабінету. Нотаріус, худорлявий чоловік в окулярах із товстою оправою, розгорнув теку, перевірив документи й назвав спадкоємиць на ім’я.
— Так, усе правильно, — нетерпляче підтвердила Лідія Степанівна. — Ділимо майно навпіл, як належить.
Нотаріус підвів очі від паперів і поглянув на неї з легким подивом.
— Чому навпіл? Софія Миколаївна ще рік тому склала заповіт…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
