Одного разу Микола перестрів Степана на стежці від річки. Став упоперек дороги, схрестив руки на грудях і подивився так, ніби перед ним була не людина, а прикра перешкода.
— Ну що, майстре? — кинув він. — Думаєш, надовго вона біля тебе затримається? Пограється в жаль і повернеться до нормального життя. А ти знову залишишся зі своїми дерев’яшками.
Степан стиснув щелепи. Він звик до образливих слів, але тепер кожне з них тривожило не за себе, а за Олесю. Що, як люди мають рацію? Що, як він і справді втягує її в долю, якої вона не заслуговує?
Сумніви підточували його не менше за чужі насмішки. Кілька разів він приходив на побачення з твердим наміром усе закінчити, відпустити Олесю, поки не пізно. Біля старого млина, де вітер ворушив суху траву, він одного разу сказав:
— Тобі не можна через мене руйнувати життя. Іди за того, кого батьки виберуть. У них доми, робота, повага. А я що дам? Бідність та пересуди.
Олеся довго дивилася на нього. На її м’якому обличчі з’явилася така рішучість, що Степан мимоволі замовк.
— Ти думаєш, я не знаю, що таке достаток? Я в ньому виросла. Але мені мало повної комори, якщо поруч чужа людина. З тобою мені спокійно, Степане. Розумієш? Не легко, не багато, не зручно для людей — спокійно. І якщо ти ще раз надумаєш мене кидати з жалю до мене, я сама за тобою піду, хай усі сміються.
Він хотів заперечити, але не зміг. У її голосі було більше сили, ніж у всіх його страхах.
— А якщо я не впораюся? — спитав він пізніше, сидячи біля річки. — Якщо не зможу прогодувати сім’ю, якщо втомишся від моєї бідності?
— Тоді будемо справлятися разом, — відповіла Олеся. — Я не пані. Роботи не боюся. Головне — не відвертайся від мене сам.
Розв’язка настала на початку зими. Катерина Семенівна, втративши надію переконати доньку, оголосила, що домовилася про оглядини з родиною вчителя. У неділю Олеся має вийти до гостей як належить, хоче вона того чи ні.
— Не піду, — сказала Олеся.
— Підеш, — зірвалася мати. — Я за руку поведу, якщо доведеться. Не дозволю тобі ганьбити родину.
Мирон Тарасович намагався говорити м’якше. Пізнього вечора, коли дружина вже пішла за перегородку, він сів навпроти доньки й довго мовчав, розглядаючи свої великі натруджені руки.
Він не був жорстоким батьком. Усі його слова народжувалися зі страху, хоч і звучали суворо. Мирон Тарасович пам’ятав, скільки праці коштує підняти дім, зберегти худобу, виростити дітей, не дати родині скотитися в нужду. Він знав, як швидко бідність з’їдає ласку між людьми, якщо ті не вміють триматися. Тому, дивлячись на Олесю, він бачив не її щасливі очі, а майбутні холоди, порожні полиці, чужі усмішки й власне безсилля, якщо донька одного дня прийде до нього зламана…
