— Доню, — нарешті сказав він, — серцю, може, й не накажеш. Але жити одним серцем важко. Час такий, що ніхто не знає, що завтра буде з домом, з господарством, з нами всіма. Я не хочу, щоб ти потім плакала біля холодної печі й думала, що батько міг уберегти, та не вберіг.
Олеся стиснула край хустки.
— А якщо я піду за нелюбого, хіба плакати не буду? Хіба міцний двір замінить добру людину?
Батько тяжко зітхнув. Він не знаходив відповіді, бо розумів: у словах доньки є правда. Але страх за неї був сильніший.
Того вечора, коли мати знову почала вимагати згоди на оглядини, Олеся не витримала. Надворі вже мело, сніг бив в обличчя, але вона вибігла з дому в легкому пальті й побігла до прибудови Левчука. Степан відчинив двері й зблід, побачивши її заплакану, тремтячу. Він посадив її біля печі, розтер їй закоцюблі пальці, накинув на плечі стару теплу хустку, що залишилася від матері.
— Що сталося? Хто тебе образив?
Олеся розповіла все: про оглядини, про крики, про страх, що її змусять вийти за іншого. Коли сльози трохи вщухли, вона підвела на нього мокрі очі.
— Давай одружимося. Без благословення. Поїдемо у велике селище, розпишемося в місцевій установі, а тоді будь що буде.
Степан довго дивився у вогонь. Він розумів, який тягар вона готова взяти на себе, і від цього йому було страшно. Але ще страшніше було побачити, як її ламають чужою волею.
— Ні, — сказав він тихо. — Тікати, ніби ми злодії, не станемо. Завтра я сам піду до твоїх батьків. Попрошу по-чесному. Якщо не благословлять, тоді будемо вирішувати. Але починати життя з втечі я не хочу…
