— Правда, — тихо відповіла вона.
Мати скрикнула так, ніби в хаті сталася смерть.
— Та що ж це таке! Олесю мою ніби підмінили! Найкращі парубки під вікнами ходять, а вона обрала сироту, кульгавого, без двору, без господарства! Що люди скажуть? Як батькові в очі дивитися?
На крик увійшов Мирон Тарасович. Коли дізнався, у чому річ, довго дивився на доньку, ніби не міг повірити. Гнів у ньому боровся з розгубленістю.
— Ти подумала, доню? — спитав він нарешті. — Хто він тобі? Добрий, може, хлопець, я не сперечаюся. Але сім’ю на чому тримати? У нього ні міцного господарства, ні здоров’я, ні надійної роботи. Що ти в ньому знайшла?
Олеся підвела очі. У них уже стояли сльози, але голос не здригнувся.
— Він добрий. Розумний. Руки в нього золоті. І він розуміє мене так, як ніхто не розумів.
— Розуміє! — гірко всміхнулася мати. — Розумінням дітей не прогодуєш. Гарними дерев’яшками піч не розтопиш.
— Він працює. Робить речі на продаж, лагодить механізми.
— Іграшки та ходики! — Катерина Семенівна сплеснула руками. — Це не доля, а біда. Отямся, поки не пізно.
Від того вечора розмови повторювалися майже щодня. Батьки то вмовляли її по-доброму, то сердилися, то замовкали так тяжко, що Олеся відчувала себе винною за кожен вдих. У домі, де раніше сперечалися про прості справи, тепер будь-яке слово могло обернутися сваркою. Катерина Семенівна плакала не лише від злості — їй і справді здавалося, що донька сама несе себе в біду. Мирон Тарасович ішов надвір, довго вовтузився біля комори, але Олеся бачила: його мовчання теж повне тривоги. Із сусіднього села викликали Галину. Та приїхала з маленьким сином на руках і довго намагалася наставити сестру.
— Олесенько, подивися на мене, — казала вона, заколисуючи дитину. — У мене чоловік працьовитий, дім міцний, жити можна. А ти що обираєш? Нужду, пересуди, вічну образу на людей.
— Ти не розумієш, Галю, — відповідала Олеся, насилу стримуючи сльози. — Я не за достатком женуся. Мені треба, щоб поруч була людина, з якою душа не мерзне.
— Душа, душа, — зітхала Галина. — Поживеш довше, дізнаєшся, як швидко душа просить хліба, тепла й спокійного кутка.
Але Олеся, раніше слухняна й м’яка, вперше стала твердою. Вона не сперечалася заради суперечки, не кричала, не грюкала дверима. Просто на кожен новий довід відповідала тим самим внутрішнім знанням: Степан — її вибір.
Іноді ночами вона все ж плакала в подушку. Їй було боляче ранити батьків, боляче чути, як мати називає кохану людину тягарем, боляче помічати, що батько ніби старіє від кожної нової розмови. Але відмовитися від Степана означало зрадити не лише його — зрадити ту ясність у собі, яка рідко дається людині. Олеся відчувала: якщо зараз поступиться, усе життя житиме зовні правильно, але з порожнім місцем усередині.
Село тим часом кипіло чутками. Біля криниці жінки хитали головами. Одна запевняла, що дівчину причарували, друга казала, що вся річ у книжках і дівочій блажі, третя шепотіла, ніби в покійної бабки Степана теж були дивності. Микола ходив похмурий і злий. Захар-гармоніст, хоч і не сватався всерйоз, теж зачіпав Степана колючими словами, коли траплялася нагода. Ніхто з них не розумів, що насмішки били не лише по Степану, а й по Олесі, бо кожен злий смішок ніби перевіряв її любов на міцність…
