Вона прийшла нібито по дріжджі, але по очах було видно: дріжджі тут ні до чого. Катерина Семенівна стояла біля столу й витирала посуд, коли сусідка, трохи помовчавши для важливості, сказала:
— Чули, Катерино Семенівно, що про вашу Олесю говорять?
— Що ще? — насторожилася мати.
— Бачили її не раз зі Степаном Левчуком. З тим самим, кульгавим. Біля млина, біля річки. Я б мовчала, та шкода вас: усе село вже гомонить, а мати останньою дізнається.
Рушник випав із рук Катерини Семенівни.
— Не може бути, — прошепотіла вона. — Моя донька не стане так поводитися. У неї достойні женихи є.
— Спитайте в неї самої, — підібгала губи Пелагея Савівна. — Я ж не зі зла. Просто люди сміються.
Увечері Олеся ледь переступила поріг, як відчула: у хаті на неї чекає гроза. Мати сиділа за столом пряма, з білим обличчям. Мирон Тарасович ще не повернувся з двору.
— Сядь, — сказала Катерина Семенівна.
Олеся сіла, склавши руки на колінах.
— Це правда, що ти зустрічаєшся зі Степаном Левчуком?
Питання прозвучало без вступів, без м’якості. Олеся зрозуміла: відмовлятися безглуздо. Та й не хотіла вона більше ховати те, що стало для неї найважливішим…
