Одного разу теплого осіннього дня, коли вода біля берега блищала так м’яко, ніби літо перед відходом озирнулося назад, Степан приніс їй дерев’яну шкатулку. На кришці перепліталися листя, між ними ховався візерунок.
— Дивися, — сказав він і натиснув на ледь помітний виступ.
Усередині щось клацнуло. Дно плавно зсунулося, відкриваючи таємне відділення.
— Сам придумав? — Олеся не стримала усмішки.
— Сам, — відповів він, намагаючись не показати гордості. — Думаю, може, такі робити. Раптом вдасться продавати. Колись, якщо пощастить, майстерню відкрию.
— Вдасться, — сказала вона з такою впевненістю, ніби вже бачила цю майстерню у дворі, світлу, пахучу стружкою.
Степан подивився на неї і вперше дозволив собі повірити не в мрію навіть, а в те, що хтось поруч не вважає її смішною.
Від того вечора їхні розмови стали довшими. Вони не завжди говорили про кохання — спочатку це слово взагалі боялося з’явитися між ними. Іноді мовчали поруч, слухаючи воду. Іноді Олеся розповідала, як мати вчить її вести дім, як батько тривожиться через нові порядки, як їй хочеться бути корисною не лише біля печі. Степан відповідав не відразу, добирав слова обережно. Він не звик, що його думки комусь потрібні, тому кожну вимовлену фразу ніби виймав із глибини й перевіряв на світло.
Між ними росла близькість, яку важко пояснити. Олеся не жаліла Степана — жалю він боявся більше за насмішки. Вона любила його за те, що поруч із ним можна було говорити правду, не грати роль слухняної доньки, завидної нареченої, гарної дівчини, за яку вже все вирішили. Степан же з подивом і страхом приймав думку, що недосяжна для нього Олеся Кравчук дивиться на нього не згори вниз, не з доброти, а зі справжнім теплом.
Одного разу після зустрічі біля млина вони зіткнулися на стежці з парубками. Серед них був Микола, один із тих, кого сватали до Олесі. Хтось свиснув, хтось передражнив Степанову ходу, хтось кинув грубе слово про кульгавого жениха. Степан за звичкою опустив голову й хотів пройти повз, але Олеся раптом зупинилася.
— Досить, — сказала вона так різко, що парубки притихли. — Не соромно вам? З людини сміятися великого розуму не треба. Чим він вам дорогу перейшов?
Микола смикнув плечем, хтось пробурмотів невиразне вибачення. Гомінка компанія швидко розійшлася, не бажаючи зв’язуватися з донькою шанованого господаря. Степан стояв приголомшений. Ніхто й ніколи не захищав його так відкрито.
— Навіщо ти? — спитав він, коли вони відійшли. — Тепер і про тебе почнуть язиками місити.
— Нехай місить, — відповіла Олеся. — Поки я поруч, я не дозволю тебе принижувати.
Приховувати їхні зустрічі довго було неможливо. У маленькому селі чужу тінь на стежці інколи помічають швидше, ніж дим із власної труби. Спочатку хтось бачив Олесю біля річки, потім хтось помітив, що вона часто проходить повз прибудову Левчука, далі розмови поповзли від крамниці до криниці, від криниці до городів, від городів до вечірніх посиденьок. Що менше люди знали, то сміливіше домальовували. Одні запевняли, ніби дівчина жаліє сироту, інші — ніби Степан хитрістю втерся в довіру, треті просто злорадствували: надто вже приємно було обговорювати падіння завидної нареченої. Першою донести чутки до Катерини Семенівни поспішила Пелагея Савівна…
