— Чому саме оленя вирізали? — спитала Олеся, знову подивившись на фігурку. — Просто захотілося?
Степан сповільнив рух, ніби не очікував, що її цікавить не лише сама річ, а й те, що за нею стоїть.
— Бачив одного разу на узліссі, раннім ранком, — відповів він. — Стояв у тумані, голову тримав високо. Такий спокійний був, ніби весь ліс йому рідний і боятися нікого. Запам’ятався. Захотілося залишити в дереві, щоб не пішов.
Олеся слухала, і їй здавалося дивним, що цей парубок, якого в селі називали убогим, бачив світ точніше й тонше за багатьох здорових, гучних, упевнених у собі людей. Коли вона схаменулася, за вікном уже стемніло. Додому довелося йти майже бігцем, щоб мати не почала тривожитися.
— Дякую, що прийняли, — сказала вона біля дверей. — Я не думала, що затримаюся так надовго.
— Це вам дякую, — тихо відповів Степан. — Давно зі мною так не розмовляли.
Після того дня Олеся почала знаходити приводи пройти повз його прибудову. То книжку попросить, то спитає про годинник, то затримається біля криниці, коли бачить його неподалік. Степан теж почав частіше з’являтися там, де могла опинитися вона: біля крамниці, на березі річки, біля старого млина, дорогою до лугу. Спочатку це були випадкові зустрічі, потім — уже не зовсім випадкові, а далі й зовсім таємні побачення, короткі, вкрадені від чужих очей.
Вони зустрічалися біля старого млина за селом, у гаю біля річки, іноді на стежці, де ввечері пахло вологою травою. Олеся розповідала про те, що хотіла б учитися далі, розумітися на землі, на садах, на врожаї, щоб нове спільне господарство, якщо вже йому судилося бути, не стало лише наказом згори, а принесло людям користь. Вона мріяла, щоб біля хат цвіли сади, щоб діти росли не в постійній нужді, щоб родина була великою й дружною.
Степан слухав її так уважно, що Олеся вперше відчула: її слова не летять повз. Потім він говорив про книжки, про механізми, про те, як улаштований годинник, чому дерево любить терпіння, як можна було б відкрити майстерню, аби хоч трохи коштів і впевненості. Він не вихвалявся, не кидав гучних обіцянок. Але в його тихих словах жила така зосереджена сила, що поруч із ним Олесі ставало спокійно…
