На столі лежала розгорнута книжка про годинникові механізми. Сторінки були поцятковані акуратними помітками.
— Ви самі це читаєте? — спитала Олеся, не приховуючи здивування.
— Сам, — коротко відповів Степан, дбайливо приймаючи в неї згорток.
Він явно не знав, куди подіти очі: і від її присутності, і від того, що вона так уважно розглядала його скромний світ.
— А різьблення теж ваше? — Олеся кивнула на фігурки й на візерункові лиштви за вікном.
Степан лише кивнув, розгортаючи рушник.
— Дуже красиво, — сказала вона просто.
У її голосі не було жалю. Не було того лагідного поблажливого тону, від якого в Степана зазвичай стискалися плечі. Він підвів очі, і Олеся помітила в них обережний подив, ніби добре слово виявилося для нього рідкісним подарунком, який боязко відразу прийняти.
— Годинник старий, — мовив він, відкриваючи задню кришку. — Добра робота. Зараз такі механізми рідко трапляються. Квапити їх не можна.
— Вони прадідові, — сказала Олеся, присідаючи на табурет, який він підсунув. — Мама дуже ними дорожить. Якщо вдасться полагодити, вона вам буде вдячна.
— Спробую. Але знадобиться час.
— Ми почекаємо.
Вона могла б підвестися й піти, але чомусь залишилася. Розмова почалася з годинника, потім непомітно перейшла до різьблення, до книжок, до змін, які тривожили село, до мрій, про які зазвичай не говорять із першим-ліпшим…
