Олеся знала його з дитинства, як знають у маленькому селі кожного: за ходою, за домом, за чужими розповідями. Вона пам’ятала худого хлопчика, за яким бігали ровесники, передражнюючи крок. Тоді їй було його шкода, але вона не наважувалася заступитися: сама боялася стати предметом сміху. Цей дитячий жаль не зник, лише пішов глибше, туди, де складаються найтіхіші й найміцніші почуття. Але по-справжньому вона побачила Степана восени 1928 року, коли батько звелів віднести йому старий родинний годинник.
Годинник належав ще прадідові. На циферблаті збереглися стерті ініціали, вигравіювані так давно, що навіть Мирон Тарасович говорив про них упівголоса. Катерина Семенівна берегла годинник як святиню: у важкі часи люди особливо міцно тримаються за речі, що нагадують, ніби в родини є коріння. Але механізм мовчав уже кілька років. У великому селищі майстер розвів руками: деталі рідкісні, простіше поставити новий хід, але тоді зникне вся цінність. Хтось порадив Левчука: мовляв, кульгавий хлопець із механізмами дива робить.
Катерина Семенівна скривилася. Їй здавалося незручним посилати доньку до бідного сироти, та ще й до парубка. Але іншого виходу не було. Олеся загорнула годинник у рушник і пішла до прибудови, де жив Степан. День стояв теплий, вересневий, березове листя тільки починало жовтіти. Дівчина несла важкий згорток на руках і сама не розуміла, чому трохи хвилюється.
Степан відчинив не відразу. Коли двері рипнули, Олеся вперше подивилася йому просто в обличчя — не мигцем, не здалеку, не як на людину з загальних розмов. Темні очі його були уважні, глибокі, і в них не було ні сільської лихості, ні порожнього самовдоволення, до яких вона звикла в багатьох парубків. Степан знітився, відступив, запросив увійти й показав на верстак.
Його житло було бідним: піч, стіл, ліжко, полиця з книжками, кілька табуретів. Але бідність відступала перед ладом. Інструменти лежали на своїх місцях. На полиці стояли маленькі дерев’яні фігурки — птахи, звірі, коні, ніби вихоплені з живого руху. Особливо Олесю вразив олень із гордо піднятою головою. У тонкому різьбленні відчувалася така спостережливість, що здавалося: ще мить — і він переступить копитцем по дошці.
Олеся раптом відчула незручність за всю ту байдужість, із якою раніше проходила повз ці двері. Тут, у тісній кімнаті, не було ні багатства, ні показної сили, але кожна річ говорила про людину, звиклу добувати красу з малого. Підлога була вишкребена добіла, на підвіконні стояла бляшана банка із загостреними олівцями, біля стіни — акуратно складені дощечки. Навіть старий потрісканий табурет був полагоджений так ретельно, ніби господар не терпів недбалості ні в чому.
Степан, помітивши її погляд, ніби приготувався до звичного збентеження: зараз, мабуть, вона побачить бідність, пожаліє, поквапиться піти. Але Олеся не квапилася. Вона дивилася на стружки, на книжки, на тонкі лінії різьблення, і в її обличчі не було ні бридливості, ні жалю. Для нього це мовчання виявилося важливішим за похвалу. Уперше його бідна кімната не стала доказом його нікчемності — вона відкрилася перед іншою людиною як місце праці, терпіння й прихованої краси…
