Діти помічають чужу слабкість швидко й безжально. У школі хлопчаки передражнювали його ходу, бігли за ним гуртом, кривлялися, сміялися. Утекти Степан не міг, наздогнати їх — тим більше. Він стискав губи, терпів, поки хтось із дорослих не гримне. Дорослі жаліли його по-своєму: гладили по голові, називали бідолашним, зітхали, але рідко кликали до своїх дворів, наче кульгавість могла пристати до чужих дітей. Так жаль виявлялося майже таким самим колючим, як і насмішка.
Шкільні роки припали на смутний час: учителі то з’являлися, то зникали, топити клас не було чим, заняття переривалися. На перервах інші хлопчаки носилися подвір’ям, боролися, ганяли м’яча, а Степан сидів біля стіни й дивився. Одного разу він усе ж наважився ввійти в гру. Його штовхнули, навіть не зі злості, просто в загальному гаморі. Він упав у пил і довго не міг підвестися, відчуваючи, як над ним нависли обличчя — одні перелякані, інші глузливі. Після того дня він перестав намагатися довести, що такий самий, як усі.
Тоді він уперше навчився робити вигляд, що йому байдуже. Це вміння потім багато хто сприймав за холодність. Насправді всередині в нього довго гудів біль від кожного смішка, тільки назовні він майже не виходив. Степан рано зрозумів: якщо показати образу, її почнуть чіпати частіше, як хлопчаки чіпають синець, щоб перевірити, чи болить. Тому він мовчав, і це мовчання ставало навколо нього стіною, за якою він ховав і гордість, і самотність, і рідкісну надію, що колись хтось заговорить із ним інакше.
Розрада знайшлася у двох речах: у книжках і в роботі руками. Книжок у сільській школі було мало, обкладинки їхні затерлися, сторінки пахли пилом, але Степан читав усе, що траплялося. А руки в нього й справді були особливі: терплячі, точні, уважні. Тітка Параска не жаліла хлопця й змалку привчила до праці. Він носив воду, колов тріски, пололов город, хоча довга стояча робота віддавалася болем у нозі. Скаржитися він не звик: скарга, як швидко зрозуміла дитина, лише дратувала тих, хто й без того не хотів слухати.
Коли Степанові виповнилося шістнадцять і він закінчив чотири класи, тітка сказала, що тепер він дорослий і мусить сам думати про хліб. Не вигнала зовсім, але переселила в маленьку прибудову біля свого дому — комірчину з піччю, низьким вікном і крихітними сіньми. Так він став жити окремо, перебиваючись випадковим заробітком. Десь колов дрова, десь лагодив паркан, десь наймався на сінокіс, хоча господарі довго міряли його поглядом і часто платили менше: мовляв, кульгавий усе одно не зробить стільки, скільки здоровий.
Степан працював мовчки й уперто. Якщо йому давали справу, він намагався виконати її так, щоб у господаря не знайшлося жодного приводу для докору. Але найважчими були не втома й не біль у нозі, а той погляд, яким люди заздалегідь вирішували, що він гірший, слабший, непотрібніший. У такі хвилини він повертався до своєї прибудови, запалював гасову лампу, сідав до верстака й брав у руки дерево.
Дерево не питало, чи рівно він ходить. Воно вимагало іншого: не квапитися, відчувати волокно, розуміти, де натиснути сильніше, а де лише торкнутися. У цьому мовчазному спротиві матеріалу Степан знаходив справедливість. Помилився — виправляй. Поквапився — починай знову. Зробив добре — результат видно, і жодна чужа насмішка не може скасувати рівну лінію візерунка. Так у його маленькій кімнаті поступово накопичувалися речі, в яких було більше гідності, ніж у самому житлі.
Ремесла його почав учити старий столяр Назар, єдиний із дорослих, хто розмовляв зі Степаном без жалю. «Нога в тебе, хлопче, не швидка, — казав він, показуючи, як тримати різець, — то й не треба їй мірятися з чужими ногами. У тебе руки розумні. А розумні руки інколи далі заведуть, ніж здорові чоботи». Старий помер, коли Степанові було чотирнадцять, але встиг дати йому головне: повагу до матеріалу, терпіння й віру, що людина не зобов’язана бути схожою на всіх, щоб чогось вартувати.
Відтоді Степан учився сам. Читав старі посібники, розглядав малюнки механізмів, пробував, псував, починав знову. Він вирізав лиштви на свою бідну прибудову так тонко, що сусіди, проходячи повз, мимоволі сповільнювали крок. На дерев’яних дошках перепліталися листя, квіти, гнучкі завитки, ніби дерево продовжувало жити й після різця. Він лагодив ходики, швейні машинки, замки, гасові лампи, будь-яку хитру річ, на якій інші давно махнули рукою. Поступово навіть ті, хто дражнив його за спиною, почали приносити йому поламані механізми.
Увечері, коли молодь збиралася на гуляння, Степан частіше залишався сам. Танцювати він не міг, та й запрошувати дівчину боявся. Один раз, у вісімнадцять років, він наважився підійти до дівчини на повільний танець. Та знітилася, почула смішки подруг, сказала, що втомилася, і відвернулася. Степан уклонився, ніби нічого не сталося, відійшов у тінь і більше до дівчат на гуляннях не підходив…
