Степанові Левчуку було двадцять. Дитинство обійшлося з ним так суворо, ніби заздалегідь вирішило перевірити, скільки болю може витримати одна людина. Батька, Остапа, він майже не пам’ятав: той загинув на лісових роботах, коли хлопчикові було чотири роки. Мати невдовзі захворіла на сухоти, довго кашляла за піччю, танула на очах і померла, не доживши до спокійних років. У пам’яті Степана від неї збереглися уривки: запах печеного хліба від рук, тиха пісня над колискою, темний ранок, коли сусідки в чорних хустках винесли з хати довгий згорток, накритий полотном, а хтось міцно тримав хлопчика за плечі й не дозволяв підійти.
Після смерті матері його взяла до себе тітка Параска, далека родичка. Не з великої любові — радше тому, що кинути сироту на очах у всіх було соромно. Жінка жила сама, була скупа на ласку й швидко дала зрозуміти хлопчикові, що його присутність у домі — не радість, а обов’язок. Вона годувала, одягала, не залишала взимку без даху над головою, але теплого слова в неї майже не знаходилося. Степан рано навчився вгадувати настрій дорослих за кроками й за тим, як тітка ставила на стіл миску.
Параска не була лиходійкою. Вона просто сама прожила життя сухе, тяжке, без надміру ніжності, і не знала, як дати дитині те, чого не мала. Якщо Степан хворів, вона приносила відвар, поправляла ковдру, але робила це з таким виглядом, ніби виконує неприємну повинність. Якщо він плакав уночі, вона сердито шепотіла через стіну, щоб не будив. Хлопчик швидко зрозумів: тугу за матір’ю краще ховати в подушку, а вдячність за шматок хліба показувати працею.
Коли йому виповнилося сім, прийшла хвороба. Спочатку жар, такий сильний, що стіни хати пливли перед очима; потім ломота, каламутний сон, мокра сорочка на худенькому тілі. Одного ранку він спробував підвестися й не зміг: права нога лежала чужа, неслухняна, ніби не його. Параска перелякалася, запрягла воза й повезла хлопчика до лікарні при великому селищі. Медик, оглянувши дитину, вимовив важке слово, від якого тітка зблідла й довго хрестилася в сінях. Недуга відступила не відразу. Степан лежав у палаті, пив гіркі ліки, ночами слухав чужі стогони й плакав беззвучно, щоб ніхто не почув. Тітка навідувала рідко: дорога далека, господарство вдома, та й ласкою вона не вміла втримувати чужий страх.
Найстрашнішими були не ліки й не жар, а відчуття, що з ним сталося щось непоправне, а пояснити ніхто до ладу не може. Лікар говорив коротко, тітка слухала через силу, а Степан ловив окремі слова й розумів лише одне: колишнім він уже не стане. Коли його вперше поставили на ноги після хвороби, хлопчик вчепився в край ліжка, зробив крок і ледь не впав. Сором від власної безпорадності обпік сильніше за біль. Того дня він уперше вперто вирішив, що якщо нога не слухається, то він змусить слухатися хоча б руки.
Він вижив, але хвороба забрала в нього рівну ходу. Права нога залишилася слабкою, ніби завжди трохи відставала від тіла. З роками Степан навчився ступати обережно, переносити вагу інакше, приховувати кульгавість, наскільки можна. Але в дитинстві це було неможливо сховати…
