Перший час виявився важчим, ніж Олеся могла уявити в батьківському домі. Дах протікав у двох місцях, піч диміла, вікна пропускали вітер, дошки підлоги рипіли, господарства майже не було. Уже в перший місяць вона зрозуміла, що бідність складається не з одного великого нещастя, а з безлічі дрібних уколів: немає сухих дров, порвалася єдина тепла спідниця, треба позичити солі, а позичати соромно, біля печі знову сажа, а сил до вечора вже не лишається. Степан брався за будь-яку роботу: лагодив реманент, поправляв паркани, різав на замовлення прості речі, вовтузився з годинниками й машинками, коли їх приносили. Але заробіток виходив нерівний. Іноді гроші з’являлися, іноді доводилося рахувати кожну жменю крупи.
Олеся, звикла до повної комори, вчилася нового життя без скарг. Вона перешивала старі речі, варила густу юшку з того, що було під рукою, сушила трави, намагалася зробити бідний дім чистим і теплим. Коли в селі остаточно організували спільне господарство, її взяли до контори: далися взнаки курси рахівників, на які вона раніше їздила. Невелика, але постійна платня допомогла їм утриматися.
Зима видалася люта. Вітер бив у стіни, піч чаділа, від сирості на кутках темніли плями. Вони берегли дрова, доношували старе, їли картоплю, капусту, іноді кашу. Олеся трималася бадьоро, але одного разу в лютому, коли вночі завірюха завила так, ніби хотіла знести дах, піч знову задиміла, і холод поліз під ковдру, вона не витримала. Сидячи на ліжку, закутана в старе тітчине покривало, Олеся раптом заплакала.
Степан злякався.
— Олесенько, що з тобою?
— Холодно, — вимовила вона крізь сльози. — І страшно. Може, мама мала рацію? Може, я помилилася?
Він притягнув її до себе, мовчки зігріваючи долонями її плечі. Усередині в нього щось болісно стиснулося: ось воно, те саме, чого він боявся.
— Пробач, — сказав він глухо. — Не такого життя я тобі бажав. Може, й справді не треба було мені погоджуватися. Ти могла б жити в теплому домі, без цієї нужди.
Олеся витерла обличчя, підвела голову.
— Не кажи так. Я не про тебе шкодую. Просто втомилася й злякалася. Весна прийде — легше стане. А з тобою мені все одно краще, ніж без тебе в найбагатшому домі. Тільки пообіцяй, що ми не відпустимо одне одного.
— Обіцяю, — відповів Степан. — Завтра піч розберу. Знайду, де димить. І роботу знайду кращу. Не відразу, але знайду.
Наступного ранку, попри завірюху, він узявся за піч. Розібрав частину кладки, звірився зі старою книжкою, що лишилася від Назара, переклав усе так акуратно, що ввечері в хаті вперше за довгий час стало тепло без їдкого диму. Олеся сиділа біля вогню, тримала руки над жаром і дивилася на чоловіка з тихою вдячністю.
Того вечора вони їли просту картоплю з капустою, але Олесі здавалося, що в домі з’явився не просто жар, а впевненість. Степан не виголошував гучних промов, не клявся в неможливому. Він бачив біду — і робив те, що міг зробити. Саме це, більше за будь-які гарні слова, повертало їй сили. Вона зрозуміла: їхнє життя, можливо, довго не стане легким, але поруч із цією людиною труднощі не перетворюються на безвихідь.
Село й далі чекало, коли їхній шлюб розвалиться. Одні казали, що Олеся повернеться до батьків за рік. Інші пророкували, що нужда швидко витравить кохання. Але минали місяці, потім роки. Новий лад у селі утверджувався важко, з тривогами, з втратами, зі страхом перед завтрашнім днем. Родину Кравчуків це зачепило не так страшно, як могло б: Мирон Тарасович, зрозумівши, куди все йде, одним із перших записався до спільного господарства, здав коней і частину реманенту, зберігши родину від гіршого. А Степан з Олесею, у яких і відбирати було майже нічого, пережили цей перелом без гучних втрат, хоча бідність нікуди не зникала.
Вони не були сторонніми спостерігачами цих змін. Олеся щодня бачила в конторі втомлені обличчя людей, які приносили заяви, сперечалися, намагалися зрозуміти нові правила. Степан лагодив спільний реманент, приймав замовлення від тих, хто ще вчора дивився на нього зверхньо. Навколо руйнувалися колишні мірки достатку, і дивним чином саме їхній бідний дім, що почався майже з нуля, виявився менш уразливим. У них було мало речей, зате вже була звичка триматися одне за одного.
Але в Степанові відкрилася риса, якої в ньому раніше не помічали: він умів не лише терпіти, а й шукати дорогу. У середині тридцятих у найближчому великому селищі з’явилася реміснича артіль. Вона приймала замовлення на меблі, різьблені рами, шкатулки, предмети побуту для установ і продажу. Про неї Степан дізнався випадково від приїжджого працівника, який побачив у нього у дворі кілька фігурок.
— У тебе справжній талант, — сказав той, крутячи в руках різьбленого птаха. — З’їзди до артілі. Їм такі майстри потрібні.
Степан спочатку не повірив. Надто вже часто життя вчило його не чекати подарунків. Він кілька вечорів перекладав свої вироби з місця на місце, знаходив у них недоліки, казав, що в артілі з нього тільки посміються. Олеся слухала, а потім мовчки ставила перед ним чергову шкатулку чи фігурку, ніби нагадувала: ось доказ, його можна тримати в руках. Вона позичила в Галини трохи грошей на дорогу, не вдаючись у подробиці, і сама зібрала чоловікові найкращі роботи. Степан поїхав рано-вранці, з вузлом у руках і тривогою в грудях…
