Поїздка стала поворотною. Голова артілі довго розглядав шкатулки, лиштви, фігурки, проводив пальцем по різьбленню, мружився, перевіряючи чистоту ліній. Нарешті підвів очі.
— Де вчилися?
— У старого столяра в дитинстві трохи. Далі сам, по книжках.
— Самоук? — здивувався той. — Рідко такі самоуки трапляються. Даватимемо вам замовлення. Не пропадати ж такій майстерності.
Степан повернувся додому пізно, втомлений, але з таким виразом обличчя, що Олеся все зрозуміла ще до слів. Перші серйозні гроші він поклав на стіл обережно, ніби боявся, що вони зникнуть.
— Початок є, — сказав він. — Тепер, може, легше буде.
Співпраця з артіллю принесла сталий заробіток. Степан і далі лагодив механізми, але тепер його робота вже не вважалася випадковим підробітком кульгавого хлопця. До нього почали звертатися із сусідніх сіл. Спочатку обережно, потім — з повагою. Люди дедалі частіше казали не «кульгавий Степан», а «майстер Левчук». Для Олесі кожне таке слово було тихою перемогою.
Сам Степан приймав повагу обережно. Він не вмів одразу розправити плечі, коли його хвалили; надто багато років будь-яка увага означала небезпеку насмішки. Але вдома, залишаючись з Олесею наодинці, іноді тихо розповідав, хто приходив, що замовили, який учень уперше зробив рівний візерунок. І в ці хвилини вона бачила: визнання потрібне йому не заради слави, а заради внутрішнього підтвердження, що він не дарма терпів і не дарма працював.
Вона не показувала цього відкрито, але щоразу, коли хтось стукав у двері й питав не «де тут кульгавий», а «чи вдома майстер», у неї всередині теплішало. Не від марнославства — від справедливості. Надто довго Степана визначали одним словом, ніби людина може вміститися в чужу насмішкувату кличку. Тепер це слово відступало. На його місце приходили інші: умілець, наставник, господар, батько. І Олеся берегла ці зміни, як бережуть перші паростки після тяжкої зими.
У 1931 році в них народився син. Назвали Остапом — на честь батька Степана, якого той майже не пам’ятав, але пам’ять про якого зберігав як єдину ниточку до свого роду. Вагітність далася Олесі тяжко. Спочатку її мучила нудота, потім слабкість і тиск. Медична працівниця, що приїжджала із селища, веліла більше лежати, але як лежати, коли дім, робота в конторі, господарство?
Пологи почалися раніше строку, в бездоріжжя. Дороги розвезло так, що колеса грузли по маточини. Степан не розгубився: випросив у сусіда воза з міцним конем, закутав Олесю й повіз до лікарні. Дорога здавалася нескінченною. Він тримав дружину за руку, слухав її уривчасте дихання й уперше за багато років молився — не словами навіть, а всім напруженим тілом: тільки б устигнути, тільки б вона й дитина залишилися живі.
У лікарні його не пустили далі дверей. Він ходив коридором, спираючись на палицю, і кожен крик із-за стіни різав йому серце. Коли нарешті пролунав слабкий дитячий плач, Степан зупинився, ніби не відразу зрозумів, що це означає. Потім вийшла втомлена, але усміхнена акушерка.
— Живі обоє. Син.
Степан відвернувся до вікна, але сльози все одно потекли по обличчю. Він не соромився їх: у ту мить увесь світ звузився до Олесі й крихітного сина, якого він ще навіть не бачив.
Коли йому дозволили зайти, Олеся лежала бліда, змучена, але жива. Вона повернула голову, спробувала всміхнутися. У згортку поруч ворухнулася дитина, зморщена, червона, напрочуд маленька. Степан нахилився, боячись дихати надто голосно. Йому здавалося неймовірним, що в людини, яку в дитинстві називали зайвою, тепер є син, продовження, рідна кров. Це почуття не зробило його гордим; навпаки, наповнило такою відповідальністю, що плечі ніби стали ширшими.
Катерина Семенівна, дізнавшись про онука, прийшла до лікарні з пелюшками й гостинцями. Довго стояла біля дверей палати, збираючись із духом. Гордість за ці місяці не зникла, але материнська туга виявилася сильнішою…
