— Олесенько, — сказала вона, підходячи до ліжка. — Прости мене. Дурна я була, горда.
Олеся простягнула до неї руки.
— Мамо…
Вони обидві заплакали. Катерина Семенівна подивилася на немовля в колисці, обережно торкнулася його крихітної долоньки.
— Гарний який. На батька схожий.
Від цього дня крига між ними почала танути. Не відразу, не до кінця, але перша тріщина пішла. А коли за кілька тижнів мати прийшла до молодих додому й побачила, як Степан уночі колише сина, як спритно міняє пелюшки, як дбайливо говорить із дружиною, її обличчя стало м’якшим. Одного разу вона зітхнула й сказала Олесі:
— Дбайливий він у тебе. Може, й справді не дарма ти тоді так уперлася…
