Роки йшли, приносячи і радість, і тривоги. У 1933 році народилася Даринка, у 1936-му — молодший син Петрик. Олеся ставала досвідченою матір’ю: вже не лякалася кожного дитячого плачу так, як із первістком, але серце її все одно здригалося від будь-якої хвороби. Степан був поруч у всьому. Він не вважав турботу про дітей жіночою справою, як казали багато хто. Міг заколисати, нагодувати, полагодити іграшку, пояснити старшому, як тримати ніж, щоб не порізатися.
Одне випробування особливо запам’яталося родині. Коли Даринці було близько трьох років, дівчинка тяжко захворіла. Температура трималася кілька днів, обличчя палало, дихання стало частим, лячним. Домашні засоби не допомагали. Степан і Олеся відвезли доньку до лікарні. Лікар сказав: запалення легень, потрібне довге лікування.
Олеся розривалася між хворою донькою в селищі й двома хлопчиками вдома. Вона майже не спала, їздила туди й назад, поверталася з порожніми очима, в яких тримався один страх. У лікарняній палаті вона сиділа біля ліжка Даринки, рахувала кожен вдих, а вдома подумки чула, як Остап просить вечерю, як Петрик плаче без матері. Степан узяв на себе дім, дітей, роботу, але перед дружиною намагався не показувати власної тривоги. Ночами, коли хлопчики засинали, він сідав біля вікна й довго дивився в темряву, стискаючи пальці так міцно, що біліли кісточки.
— Тримайся, — казав він, коли вона приїжджала по чисті речі. — Даринка в нас уперта. Виборсається. Я вірю.
Через три тижні дівчинку виписали. Вона схудла, ослабла, але всміхнулася, побачивши рідний двір. Степан підняв її на руки й притис до грудей так міцно, ніби повертав із самої темної далечі.
Наприкінці тридцятих Левчуків уже не називали бідняками. Дім вони перебудували й розширили. На подвір’ї з’явилася охайна майстерня, пахуча стружкою, клеєм і свіжим деревом. Лиштви на вікнах Степан вирізав сам: не просто оздоблення, а цілу історію з листя, птахів, сонячних завитків. На них приходили дивитися із сусідніх місць. Олеся заклала сад, про який мріяла ще дівчиною: яблуні, вишні, кущі смородини. Не південна казка з книжок, а живе, своє цвітіння.
Артіль почала доручати Степанові не лише роботу, а й навчання молодих. І тут з’ясувалося, що він уміє бути наставником. Не крикливим, не пихатим, а терплячим. Він особливо дбайливо ставився до тих, хто сам у собі сумнівався. Серед перших учнів опинився молодший син Пелагеї Савівни — Сашко, сором’язливий хлопчина із заїканням. Степан не квапив його, не сміявся, не тиснув. Давав прості завдання, хвалив за точність, учив слухати дерево.
Одного разу Пелагея Савівна прийшла до Левчуків і, збентежено тереблячи край хустки, сказала:
— Дякую тобі, Степане Остаповичу. Сашко мій після твоїх уроків ніби розправився. Раніше слова зайвого боявся, а тепер у руках діло тримає.
Для неї, колишньої першої пліткарки, ці слова давалися нелегко. Але для Степана вони значили багато. Село повільно, неохоче, але змінювало погляд на нього. Не насмішка зникла відразу — ні, старі звички довго живуть у людях. Але поруч із колишніми шепотіннями дедалі частіше звучала повага.
І все ж головним було не це. Головним залишалася їхня родина. Діти росли в домі, де батько й мати могли втомитися, посперечатися, замовкнути від турбот, але ніколи не принижували одне одного. Степан, якому в дитинстві так бракувало ласки, виявився напрочуд ніжним батьком. Олеся, яка колись пішла проти батьківської волі, не розгубила м’якості, але її м’якість стала міцною, як гнучка гілка, що витримує сніг.
Іноді, дивлячись на дітей, Степан ніби бачив маленького себе — того хлопчика, який боявся заплакати вголос, щоб не розсердити тітку. Він не дозволив цьому минулому озлобити себе. Навпаки, вся недоотримана ніжність ніби вийшла до дітей: у тому, як він слухав їхні збивчиві розповіді, як не сміявся з їхніх страхів, як терпляче пояснював одне й те саме, поки в дитини не виходило. Олеся розуміла це без слів і любила його за таку тиху перемогу над власним болем.
А потім прийшов червень 1941 року, і світ знову розламався. Почалася велика війна. Остапові було десять. Степана на фронт не взяли: хвора нога, усе життя була приводом для образ, тепер стала причиною непридатності до стройової служби. Йому було гірко від цього майже так само, як колись від насмішок. Здавалося, доля знову поставила його осторонь від інших чоловіків. Але спокою не було нікому…
