Голова спільного господарства швидко знайшов для Степана справу. Майже всіх дужих механізаторів і майстрів забрали, техніка ламалася, реманент зношувався, а врожай треба було збирати для фронту. Степана поставили в майстерню. День і ніч він латав плуги, косарки, вози, деталі, які давно час було замінити, але замінити не було чим. Від його рук залежало, чи вийде техніка в поле, чи встигнуть жінки й підлітки зібрати хліб.
Олеся теж працювала до знемоги. Удень — контора спільного господарства, облік, здача продуктів, безкінечні списки й норми. Увечері — діти, дім, город, теплі речі для солдатів, вузлики з посилками. Остап, попри дитячий вік, уже допомагав у полі, як багато підлітків. Даринка й Петрик рано навчилися не просити зайвого.
Голодні роки тягнулися тяжко. Хліб пекли з домішкою трави й картопляних лушпайок. Іноді на столі в Левчуків стояла одна рідка юшка та кілька варених картоплин. Олеся примудрялася ділити їжу так, щоб дітям дісталося більше, а сама потім допивала вистиглий відвар. Степан помічав, але не завжди міг заперечити: він теж віддавав свою частку синам і доньці.
У домі змінилися навіть звуки. Діти рідше сміялися за столом, ложки тихіше стукали об миски, увечері не запалювали лампу без потреби, щоб берегти гас. Олеся латала одяг при тьмяному світлі, Степан приносив із майстерні руки, що пахли залізом, мастилом і холодом. Вони майже не говорили про страх уголос, бо варто було вимовити його, і він зайняв би всю хату. Натомість питали одне одного: скільки лишилося дров, кому завтра йти в поле, що передати сусідам, як зігріти дітей.
Найстрашнішою була зима 1942–1943 років. Зведення приносили мало втіхи, у село дедалі частіше приходили похоронки. В Олесі на фронт пішов старший брат Роман. Писав рідко, листи йшли довго, і Катерина Семенівна зводилася очікуванням. Кожен стукіт у двері змушував її бліднути.
Одного разу похоронка прийшла в сусідній двір — до Марфи Мельник, яка залишилася з дітьми. Степан, дізнавшись, одразу пішов до неї. Наколов дров, полагодив дах, поправив двері, хоч у самого роботи було по зав’язку. Увечері він повернувся ледь живий, із сірим обличчям, кульгавість стала помітнішою від утоми. Олеся зняла з нього мокрий від снігу одяг і тихо сказала:
— Степане, ти себе зовсім не бережеш. У нас теж троє, та й я одна не залізна.
Він сів біля печі, потер долонею хвору ногу.
— Як не допомогти? У них чоловіка більше немає. Війна ж не тільки там, де стріляють. Тут теж своя праця, своя біда. Кожен має робити те, що може.
Олеся промовчала. Вона знала: таким він був завжди. Саме це вона побачила в ньому колись, коли всі інші бачили лише кульгавість.
У 1943 році біда прийшла й у їхній рідний дім. Повідомлення про загибель Романа приніс листоноша. Він загинув в одному з тяжких літніх боїв, далеко від села. Катерина Семенівна, прочитавши рядки, осіла на лаву й ніби постаріла за одну мить. У домі Кравчуків стало так тихо, ніби всі звуки пішли слідом за сином. Мирон Тарасович тримався рівно, але за ніч у нього ніби побільшало сивини. Кілька місяців Катерина Семенівна майже не вставала. Олеся залишала роботу, наскільки могла, доглядала матір, сиділа поруч ночами, слухала її тихі голосіння. Степан узяв на себе частину турбот у Кравчуків: лагодив огорожу, допомагав Миронові Тарасовичу по господарству, приносив дрова.
Одного разу старий зупинився біля двору, де зять поправляв похилену хвіртку, і сказав:
— Дякую тобі, Степане. Не помилився я тоді, що благословив. Думав, доньку в біду віддаю, а вийшло — сина придбав. Хай не по крові, зате по ділу.
Степан опустив очі, щоб приховати, як сильно ці слова його зворушили. Жодна грамота, жодна похвала чужих людей не могла зрівнятися з визнанням того, хто колись сумнівався в ньому найбільше.
Коли в травні 1945 року прийшла звістка про перемогу, село висипало на вулицю. Люди плакали, сміялися, обіймалися, згадували тих, хто не повернувся. Олеся й Степан стояли в натовпі, тримаючи дітей за руки. Небо було високим і мирним, і від цієї мирності навіть страшно ставало — надто довго її чекали.
Того дня ніхто не вмів радіти просто. Сміх одразу переходив у плач, обійми — у спогади, пісні обривалися на іменах тих, хто не дійшов. Олеся думала про Романа й тримала Петрика міцніше, ніж звичайно. Степан дивився на людей навколо й розумів: кожен тут несе невидимий список утрат. Але разом із цим списком у них залишалося право жити далі, ростити дітей, лагодити доми, сіяти, будувати, чекати яблуневого цвіту.
— Дожили, Олесенько, — сказав Степан, притискаючи дружину до себе.
Він вимовив це майже пошепки, але Олеся почула в його голосі всі роки чекання, усі ночі без сну, увесь страх за дітей і за тих, хто пішов далеко.
— Дожили, — відповіла вона. — Тепер би навчитися жити без страху…
