Повоєнні роки не стали легкими відразу. Не вистачало всього: дощок, тканини, борошна, сил. Але в повітрі з’явилася нова тиша — без зведень, без очікування похоронок, без нічного страху за тих, хто далеко. Люди, як і раніше, вставали до світанку, працювали до темряви, рахували запаси, берегли кожну дрібницю, але тепер навіть утома здавалася іншою: вона не падала каменем, а лягала на плечі як ціна за майбутній день. Артіль, де працював Степан, почала отримувати замовлення на меблі й різьблені деталі для відбудовуваних будівель, установ, домів. Його майстерність виявилася потрібною як ніколи. Він працював багато, іноді до болю в пальцях, але тепер у цій утомі було не відчай, а рух уперед.
Сусіди дедалі частіше заходили до Левчуків по пораду. Хтось просив полагодити годинник, хтось питав, як укріпити дах, хтось просто сідав біля майстерні поговорити. Степан нікому не відмовляв, якщо міг допомогти. Пелагея Савівна, яка колись стільки наговорила за спиною Олесі, з роками пом’якшала. Її Микола давно одружився з іншою, обзавівся дітьми, пройшов через війну й повернувся вже зовсім іншим чоловіком. Одного разу він зізнався матері, що тепер розуміє: Олеся обирала не бідність, а того, з ким можна прожити справжнє життя.
Діти підростали. Остап успадкував батькові руки й терпіння, годинами міг стояти біля верстака, забуваючи про час. Даринка тягнулася до книжок і мріяла вчити дітей. Петрик ріс веселим, пустотливим, умів розсмішити навіть утомленого батька. Дім Левчуків став міцним, світлим, повним голосів, запаху хліба, стружки, яблуневого цвіту навесні.
Але одне випробування торкнулося родини ще до самої перемоги, коли Остапові було чотирнадцять. Підліткова гордість буває крихкою: учора хлопець ще безумовно любив батька, не замислюючись про чужі слова, а сьогодні раптом почав бачити його очима ровесників. У школі однокласник, який втратив батька на фронті, у запалі кинув злу фразу:
— Твій-то батько що? Кульгавий. Його й воювати не взяли. Чого він тебе навчить?
Слова вдарили по підлітковій гордості. Остап прийшов додому похмурий, замкнувся в кімнаті й не хотів говорити навіть із матір’ю. Олеся тривожилася, але не квапила. Увечері повернувся Степан, помітив сина, сів поруч.
— Що сталося?
Остап довго мовчав, потім вимовив:
— Чому ти не був на фронті, як інші? У школі кажуть… кажуть, що ти каліка.
Степан відчув, як старе дитяче приниження, давно начебто зарубцьоване, знову піднялося всередині. Але перед ним сидів не кривдник, а син — розгублений, поранений чужим болем.
Олеся стояла у дверях і не втручалася. Їй хотілося захистити чоловіка, сказати синові, скільки ночей його батько провів у майстерні заради спільної справи, скільки чужих дахів полагодив, скільки разів повертався без сил. Але вона розуміла: ця розмова має відбутися між ними. Степан не потребував того, щоб вона виправдовувала його перед власним сином. Йому треба було самому показати Остапові, що гідність не кричить про себе…
