— Ногу мені пошкодила хвороба, — сказав він спокійно. — Не я її обрав. Коли почалася війна, комісія не взяла мене до строю. Якби міг — пішов би. Але я робив тут те, що мусив: лагодив техніку, щоб хліб ішов на фронт, допомагав родинам, у яких чоловіки не повернулися. Хіба праця тут, далеко від бою, була менш потрібною?
Остап дивився в підлогу.
— Мене дражнять.
— Мене теж дражнили, сину. Довго. За ходу, за бідність, за те, що рано лишився без батьків. Було боляче. Але знаєш, що я зрозумів? Людина не в своїй нозі живе. І не в чужих словах. Вона живе в тому, що вміє робити, кого здатна любити, кому може допомогти.
— А мама як тебе покохала, якщо всі сміялися?
Степан уперше всміхнувся.
— Мама твоя виявилася найзіркішою з усіх. Вона побачила в мені людину, коли інші бачили тільки кульгавість. І досі, уяви собі, дивиться так, ніби я найкращий чоловік на землі.
Ця розмова багато що змінила в Остапові. Він ще не відразу перестав болісно реагувати на чужі слова, але став інакше дивитися на батька. Пізніше навіть почав розповідати друзям, що його мати обрала Степана всупереч усьому селу — і не помилилася.
Минуло двадцять років відтоді, як юна Олеся оголосила батькам про свій вибір. Настав травень 1949 року. Знову цвіли яблуні, знову над річкою підіймався ранковий туман, знову земля пахла молодою травою. Тільки тепер це була перша по-справжньому спокійна весна за багато років: без війни, без щоденного чекання біди, з несміливою надією на відновлене життя…
