Того року село готувалося до великого свята — відзначали річницю створення спільного господарства й перші повоєнні успіхи. На майданчику біля контори збиралися влаштувати урочистість: запросити найкращих працівників, чоловіків, які повернулися з війни, майстрів, людей, що працювали у важкі роки, школярів із концертом. Готували стенди з виробами місцевих умільців, вивішували прапорці, чистили лавки, приводили до ладу майданчик.
Родину Левчуків запросили особливо. Степана Остаповича мали нагородити почесною грамотою місцевої адміністрації за багаторічну працю, за навчання молодих майстрів, за роботу у воєнні роки, коли його руки допомагали тримати техніку в русі. Олесю Миронівну також внесли до списку нагороджуваних — за бездоганну роботу в конторі господарства, за працю у важкі роки, за участь у житті села. Для тих, хто пам’ятав 1929 рік, це запрошення звучало майже як відповідь самої долі.
Напередодні свята в домі Левчуків було гамірно. Олеся прасувала святкові сорочки й сукні. Вона стала старшою, риси обличчя набули зрілої м’якості, але в очах збереглося те саме світло, яке колись зупинило Степана біля верстака. Остап, уже вісімнадцятирічний, перевіряв інструменти: разом із батьком вони мали показувати роботи на виставці. Даринка, шістнадцятирічна, репетирувала шкільний номер і час від часу наспівувала впівголоса. Петрик, якому виповнилося тринадцять, то допомагав, то заважав, сміявся, бігав надвір і назад.
Степан вийшов уранці раніше за всіх. Він любив ці хвилини, коли дім ще не прокинувся остаточно, а сад уже дихав. На траві лежала роса, у майстерні за тонкою стіною пахло вчорашньою стружкою, десь у курнику невдоволено заворчала птиця, а в саду тихо осипався яблуневий цвіт. Зупинився біля ґанку, спираючись на палицю: з віком хвора нога нагадувала про себе частіше, особливо після воєнних років. Він не скаржився. Давно зрозумів, що з цим болем можна жити, якщо не віддавати йому всієї душі.
Він дивився на дім. Колись це була ветха хатина з димною піччю. Тепер — міцні стіни, різьблені лиштви, розширена майстерня, сад, господарські будівлі. Усе це виросло не відразу, не дивом, а з днів, складених один до одного: з Олесиних сліз біля холодної печі, з його нічної праці, з дитячого плачу, з голодних воєнних зим, з ранкового терпіння.
До воріт підійшла Пелагея Савівна. За двадцять років вона постаріла, особливо після війни, але голос у неї залишився дзвінкий.
— Доброго ранку, Степане Остаповичу. Чула, сьогодні тебе вшановуватимуть.
— Доброго, Пелагеє Савівно, — відповів він. — Обіцяли грамоту вручити.
— Заслужив, — сказала вона й раптом знітилася. — Ти вже пробач мені, якщо згадаю старе. Багато я тоді язиком молола. Олесю дурненькою називала, тебе жаліла недобрим жалем. Бачила одну твою кульгавість, а людини не бачила.
Степан усміхнувся спокійно.
— Давно минуло. Чого тепер ворушити?
— А совість усе одно ворушить, — зітхнула вона. — Олеся ж виявилася розумнішою за нас усіх. Сашко мій, до речі, часто тебе добрим словом згадує. Свою майстерню відкрив у великому селищі. Якби не ти, не знаю, ким би став.
У цю мить із дому вийшла Олеся з одягом у руках. Побачила сусідку, привіталася тепло. Пелагея Савівна подивилася на неї з незвичною відкритою ніжністю.
— Дивлюся я на вас, Олесенько, і думаю: от же ж життя як повернулося. Ми тоді пальцем біля скроні крутили, а тепер на ваш дім дивимося — і заздримо по-доброму. Родина міцна, діти славні, чоловік шанований. Ти мала рацію, дівонько…
