Наступного дня Клим прийшов як завжди, о пів на дванадцяту. Соломія зустріла його біля входу.
— Ярина сьогодні зайнята.
Тон був майже нейтральний, але в ньому чулося попередження.
— Усе добре?
— Усе добре. Сідайте.
Він сів біля вікна і замовив у Соломії. Вона записала без зайвого слова.
Ярина з’явилася хвилин за десять: вийшла з кухні з тацею до дальнього столу, побачила його і на секунду зупинилася. Тільки на секунду. Потім пішла далі. Клим дивився і розумів: щось змінилося. Не в рухах, не в голосі. У повітрі.
Вона підійшла до нього тільки з замовленням.
— Борщ і пиріжок.
— Ярино…
Вона подивилася спокійно, рівно. Цей спокійний погляд насторожив його сильніше за будь-який докір. У ньому не було запитання — ніби відповідь уже лежала між ними, і питати мав він.
— Усе гаразд? — сказав Клим.
— Так. Смачного.
І пішла.
Соломія за стійкою вивчала стелю з виглядом людини, яка ні до чого. Клим дивився в тарілку. Вона знає. Або здогадується. Або — гірше — знає точно і чекає.
Борщ був таким самим смачним, як завжди, але їв він повільно. Батько мав рацію: «поки що» стало надто довгим. Момент уже обирав не він.
Увечері Клим повернувся. Не в сірій куртці, а у своєму пальті, з годинником на руці. Макар залишився в машині і нічого не спитав: обличчя у Клима було таким, що запитання ставали зайвими.
До закриття залишалося хвилин сорок. У залі сиділи двоє: літній чоловік із газетою і жінка, яка чекала замовлення навинос. Неля прибирала дальні столики. Соломія рахувала касу. Ярина стояла біля крейдяної дошки і стирала меню, щоб уранці Галина Терентіївна написала нове.
Дверний дзвіночок дзенькнув. Ярина обернулася. Побачила пальто, годинник — усе те, що раніше він ховав. Поклала ганчірку на стійку.
Соломія перестала рахувати. Неля завмерла з ганчіркою в руці.
— Ярино, — сказав Клим.
— Я слухаю.
Він пройшов через зал і зупинився за два кроки. Говорити при людях було неправильно. Іти й чекати зручного моменту — ще неправильніше.
— Мені треба тобі дещо сказати.
— Я знаю.
Пауза вийшла короткою і важкою.
— Знаєш що?
— Дорошенко Клим Святославович. Будівельна група Дорошенка. Колишній власник цього кафе.
Він не відвів очей.
— Так.
Жінка із замовленням тихо забрала пакет і вийшла. Літній чоловік зробив вигляд, що читає газету, хоча сторінку не перегортав уже кілька хвилин.
— Солю, Нелю, — сказала Ярина, не повертаючись. — Зачиніть, будь ласка.
Соломія відкрила рот.
— Ярино…
— Усе добре. Зачиніть зал.
Неля взяла Соломію за рукав. Літній чоловік сам підвівся, залишив гроші на столі і вийшов із гідністю людини, яка зрозуміла чужу межу.
За дві хвилини вони залишилися самі.
Ярина підійшла до найближчого столика. Не сіла, просто стала так, щоб між ними була хоч якась поверхня. Взяла сільничку, поставила назад.
— Розповідай.
— Що саме?
— Усе.
Клим сів навпроти. Пальто не зняв — не тому, що збирався йти, а тому що забув.
— Півтора місяця тому я продав це кафе за тисячу. Підписав договір майже не дивлячись. Мені здавалося, це смішно. Я був із друзями, вони потім виклали пост із фотографією договору і гидким заголовком.
Ярина слухала, не перебиваючи.
— За три тижні я їхав повз і побачив чергу. Зайшов із цікавості. У чужій куртці, бо не хотів, щоб мене впізнали.
— Чому?
— Бо стало соромно. Спочатку я хотів просто подивитися і піти.
— Але не пішов.
— Не пішов.
Він говорив без прикрас. Пояснював, але не виправдовувався. Тепер він розумів різницю.
— Я мав сказати одразу. Щоразу відкладав. Спочатку думав, що рано. Потім — що момент не той. Потім зрозумів, що просто боюся.
— Чого?
— Що ти скажеш мені піти. І матимеш рацію.
Ярина дивилася довго. Він не розумів, що саме вона бачить: провину, боягузтво, щирість, усе разом.
— Пост видалив ти?
— Я.
— Навіщо почав ходити сюди?
Клим добирав слова не для краси, а для точності.
— Бо побачив, що ви зробили. Це не удача. Це праця. Справжня. І сміятися з цього було… — він зупинився. — Неправильно. Слабке слово, але іншого в мене немає.
Ярина знову взяла сільничку, покрутила в пальцях.
— Знаєш, що мене злить найбільше?
— Що?
— Не те, що ти продав за тисячу. Мені було важливо, що продали. Злить, що ти півтора місяця сидів за цим столом. Розмовляв зі мною, питав про кафе, про нас, про меню. І мовчав.
— Я розумію.
— Я думала, що знаю, з ким говорю.
— Ти говорила зі мною, — тихо сказав Клим. — Не з прізвищем. Не з грошима батька. Зі мною.
— Що змінилося, а що ні, вирішувати не тобі.
Він кивнув.
— Ти маєш рацію.
На кухні капав кран — дрібно, рівномірно. Його збиралися полагодити вже тиждень, але все не доходили руки.
— Ти хотів сказати ще щось? — запитала Ярина.
— Так. Ці півтора місяця були справжніми. Для мене. Я не знаю, чи маю право говорити це після того, як збрехав мовчанням. Але піти мовчки не можу.
Ярина подивилася інакше — не м’якше, але глибше.
— Ти думаєш, я не помічала?
— Соломія казала?
— Соломія казала. Але я й сама бачила.
Вона підійшла до вікна і постояла до нього спиною.
— Климе, я виросла в дитбудинку. Я не вмію красиво влаштовувати такі розмови. Не знаю, як правильно реагувати. Я вмію тільки чесно.
— Я теж хочу чесно.
— Тоді чесно: мені потрібен час. Не тому, що я тебе не чую. Тому що я звикла думати, перш ніж робити.
— Скільки?
— Не знаю. Може, кілька днів. Може, менше.
— Добре.
— І ще. Кафе відкрите для всіх. Ти можеш приходити. Але я поки не готова розмовляти як раніше. Розумієш?
— Розумію.
Він підвівся, застебнув пальто. Біля дверей зупинився.
— Ярино. Те, що ти зробила з цим місцем своїми руками, з нуля… Я бачив багато проєктів із бюджетами і командами. Це краще. Чесно.
Вона нічого не відповіла. Клим вийшов…
